Завантажити

далечині. А голос дубровами високими розлягався верхами та й
заблудив гомоном в чорних без-вістях; лише ще дудонь тряс землею та й знеміг. І
знов тихо, і знов сумно, лише вітер ярами засковиче та й ворони закрячуть,
радуючися на будучий жир. Мрачно і тихо, бо поскакали ногами скоропадними за
вовчими очами — допали лазу край чорного ліса.
— Гей, мабуть, зоріє! — озвався новобранець. — Гляньте!..
— Не глупе! — загримів велет ватажко. — Ванько зажег си скіпку!
— Аби видко було з погребів старі виточати меди, — озвався старий бородатий
Бойчук та глянув на кухоль за ременем.
— Та й наші, бодай здорові, червінцями ся підкидають, — мовив третій.
А ватажко:
— Цитьте! Дудонь.. Коні — в байраки, хлопці — за дуби!.. Федь — на чати! Як
взриш — закрячеш. Потягніть мусатами топірці! Потом тихо, щоб вас і муха не
чула, бо... Не тра вам казати.
Напретив та й ступив у чагар.
Недовго ждали; тупот ся змагав, дерли коні, аж земля стогнала.
— Кра-кра-кра!!!
— Хлопці, в лад! — загомотів верховодник.
Задзвонили топірці та мечі, іскри ся посипали, мов з димні; стерлися дві хмарі,
б'ючи мовнями по чорних воздухах. А Медведюк буй-туром вергся на супротивника,
вибив меч зо жмені, завинув ясним топірцем та й вигнав вражу душу лукаву,
негідника, щелиною в голові. Приймив з опалих поганих рук зорю на розсвіті —
Оленочку гарную. Челядь граблива поборена: одна порубана, друга пов'язана.
— Семенку! Прийми твою відданицю.
Прискочив Семенко, в пояс склонився, стис го за коліна; хотів промовити,
подякувати, лиш не вдав запро8 радість. Приспів і дружба з молодими легінями
свойого села, гонячи возьмителя, але діло вже довершеноє зустріли. Уже Медведюк,
хотя й непрошений дружба, скупив княгиню мечем. А они ся вельми жалькували, що
не лишено було їм нагріти грабителеві чуприни: стискали персти в твердий кулак
та й затинали зубами.
— Вже ми ему карку нагнули, аж на землю поклоном упав і, відав, не зведеся, аж,
мабуть, на Осафатовій долині. Бач, окаянник, з весіля голоден вертає та сиру
землю їсть! — озвався верховодник сильний і потрутив го ногою.
А Семенко ся не тямив з радості. Пригортав свою надію к собі, а она его білими
обнімала руками та рум'яноє цілувала личко, аж ся ватажко мимохітне засміяв
наголос. Обоє приступили к ньому і просили го:
— Хотяй на годинку — на крупничок та на солодкий медок, та, може, де роздобудем
якого талярця...
— А музика! Там-то музика! — перебив дружба. — Добре тот казав, що му лихо в
пальцях сидить — так дрібненько тне козачка.
— Майтеся гаразд! Мені там не бути, — промовив Медведюк та й відвернувся.
— У вас перше п'ють, а потім танцюють, в нас навідвороть: перше танцюють, а
потому п'ють. А могорич? — в тім нашого Ванька голова! Буде мід, горівка,
червінці та талярці, та й гарні пісоньки, — була бесіда вусатого Бойчука.
— Хлопці, на коні та до наших! — кликнув ватажко, та й щезли.

читати