Завантажити

коли.
Галерницькі рубцями биті руки
вистругують нам човники з кори...
 
А то — щедруєм. Низочкою ходим,
тонкими голосочками виводим:
“Ой на річці на Йордані
Там пречиста ризи прала...”
 
На Ворсклі хрест вирубують опішнями.
Заллють водою, уморозять в лід.
Горбаті верби льодяними клішнями
скляні бурульки струшують з борід.
 
Летять з гори санки і гринджолята,
в очах мигтять занесені тини.
Тоді у мене не було вже тата,
мені зробила мати ковгани.
 
Аж білий вихор здійметься довкола,
як нас по схилу сани розтрясуть,—
зима тікає, підібравши поли.
А вже співають, корогви несуть.
 
Ідуть Бобренки, Гуки, Шибилисти.
Бреде в снігах диякон-бородань.
І піп, гортанію басистий,
на Ворсклі робить річку Іордань.
 
Сипнули врозтіч галки чи ворони.
Довкола лід бабами зарябів.
І Гриць малий, од холоду червоний,
з-за пазухи виймає голубів,
 
Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.
Свята вода об кригу шурхотить.
І хрест, облитий буряковим квасом,
під білим сонцем дивно мерехтить.
 
Свята вода — як бузинова гуща,
кудись під лід пливе, пливе, пливе...
Питаю: — Мамо, це вода цілюща?
Скропити рани — тато оживе?
 
Я не забуду, тату, вас ніколи.
Хоч як було, і голод, і зима,—
спасибі вам, дали мене до школи,
де дяк учив і грамоти, й письма:
 
Козацька школа, крита очеретом
благенькі стіни, плетені з лози,
на піввікна заплющена заметом
три лави, стіл, псалтир і образи.
 
Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?
Не осягла й глибокості письма.
Ішла додому — снігом пообідала.
Аз-буки-вєді…Голод і зима.
 
Одвірок за ніч намерзає в сінях.
Стоять в кутку забуті рогачі.
Перелузали зиму, як насіння,
удвох одні на тій-таки печі.
 
…Про татка звістки не було з півгоду,
уже й Кузьма з Дем’яном розминувсь.
Бо у Полтаву із того походу
ніхто живий тоді ще не вернувсь.
 
Чутки ходили, що Павлюк не виждав,
що ті Кумейки — то кривавий сніг.
Що хто там здався, тільки той і вижив.
А батько ж наш, він здатися не міг.
 
Він гордий був, Гордієм він і звався.
Він лицар був, дарма, що постоли.
Стояв на смерть. Ніколи не здавався.
Йому скрутили руки і здали.
 
Що з Павлюка, живого, шкіру здерли.
Що з ним взяли ще четверо старшин.
Що проти того, як вони умерли,
І суд страшний не здасться вже страшним!
 
А потім їхні голови на палях
повиставляли в полкових містах.
Людей зганяли. Мати моя впала,
і крик замерз у неї на вустах.
 
А смерть кружляє, кружляє, кружляє,
кружляє навколо палі.
Наносить білого снігу
у очі його запалі.
А я нічого не бачу...
якась в очах крутанина…
Кружляє, кружляє, кружляє
ота страшна хуртовина!
 
Танцює, хижа і п’яна,
льодистими сережками трясе.
Як голову криваву Іоанна
над білим світом Іроду несе...
 
А через рік, і через два, і три
сумні у нас були свят-вечори.
Усе печаль, все тінь його незрима.
Колядники співають під дверима:
“Ой чи є, чи нема
пан-господар вдом??”
 
А пам’ять про нього на покуті
головою на руки впала.
 
* * *
 
...Ішов- кобзар у нас через Полтаву.
Ну, обступили, просять, що кому,—
той про сирітку, той про давню славу,
той про Азов, а той про Кодим?.
 
І я стою. Отак стояла, скраю.
А він співав невільницькі плачі.
І раптом чую: “Орлику... Чураю!”
Я оніміла. “Орлику... Чураю!..”
Як я тоді наплакалась вночі!
 
Усе ввижалось: “Орлику Чураю,
Ой забили тебе ляхи у своєму краю!”
 
Все думала: хоч би ж було спитати,
хто склав слова про нього, про той край.
Що був же він ріднесенький мій тато,
а от тепер він — орлик, він Чурай.
 
Тепер він з нами в радості і в сумі.
Збагнуло серце вражене моє:
пішов у смерть — і повернувся в думі,
і вже тепер ніхто його не вб’є.
 
І десь в ті дні, несміло, випадково,
хоч я вже й пісню склала не одну,
печаль моя торкнула вперше
слово,
як той кобзар торкав свою струну.
 
...Спливло життя, як листя за водою.
Я

читати