Найперше, що відчув - це страшну нудоту. А відтак - тріщання у макітрі, мов хтось б´є по скронях молотом. Навколо - суцільна темрява. Я спробував піднести руки до голови, проте щось мені завадило... тіснота. Страшенна задуха. Де, в біса, я? Невже?.. Невже я у труні???!!!..

 

За три дні до того.

Головною перевагою сьогоднішнього дня було те, що він має назву "П’ятниця". Я повертався з роботи, мугикаючи якусь дурнувату пісеньку, що почув ще вранці у маршрутці. Настрій був пречудовим: сьогодні у Вітька днюха, тож ми з друзяками плануємо потусити у стрип-барі. Ледве вибравшись із переповненої маршрутки, відразу почимчикував додому - необхідно ще прийняти душ та прихопити із собою подарунок. З мужиками якось усе простіше, ніж із жінками. У нашій чоловічій компанії заведено дарувати гроші й не паритися. Жінкам же завжди потрібно підбирати якийсь подарунок. Ще й не факт, що догодиш. Звісно, ця деталь в жодному разі не зменшувала мого бажання придивитися собі сьогодні якусь дівку, можна й просто на вечір.

Отож, я швиденько добіг до свого під´їзду, при вході ледь не зіштовхнувшись зі своїм колишнім сусідом. Що, в біса, він тут робить? Поки чувак сидів у в’язниці, дружина встигла знайти собі іншого та ще й продати квартиру. Тож робити йому тут точно немає чого. Скупо привітавшись, я забіг у приміщення, проскочив повз електрика, який ремонтував щиток, й побіг угору, перестрибуючи через сходинки, ледь не збивши з ніг хлопчака років дванадцяти. З якої то він квартири?.. Байдуже. Все ще мугикаючи мелодію собі під ніс, я зупинився на хвильку, аби перевірити пошту. У скриньці на мене чекали рахунок за електроенергію та якийсь конверт, очевидно, з рекламним непотребом. Бо хто ж зараз пише справжні листи?

У квартирі було холодно: я забув зачинити кватирку. До ніг відразу кинувся ображений кіт, який, очевидно, добряче змерз та ще й неабияк зголоднів. Я кинув куртку на диван, зачинив вікно й нарешті нагодував котяру. Знайшовши у холодильнику чотири яйця (все, що, власне, там було), відразу розбив їх на пательню.

То що це за конверт? Від «Сільпо»? «Новуса»? «Юска»? Чи цього разу щось новеньке? На превеликий подив на ньому взагалі нічого не було зазначено: ні адресата, ні одержувача. Дивно.

Я увімкнув електричний чайник. Яйця поволі починали смажитися. Оглянув ще раз конверт та вирішив розкрити. Може, він узагалі не мені призначений? - чомусь подумалося. Листоноша вже неодноразово плутав квартири. Не люблю цього типа. Втім, адресат на конверті не вказаний, тож чоловік узагалі міг бути не причетним до цього...

Усередині був лише один аркуш. Спершу мені здалося, що папір чистий, проте, з одного боку посередині я помітив кілька друкованих рядків, прочитавши які, я... вкляк:

 

ЗАПРОШЕННЯ НА ПОХОРОН

КОВАЛЕНКА РОМАНА ВІТАЛІЙОВИЧА

13.12.2015 о 14:00

Покровський собор

 

Якусь мить я стояв, не маючи в голові жодної думки, лише відчував, як кров пульсує у скронях. Це що, якийсь жарт? Якийсь дурнуватий, ні, безглуздий жарт: запросити мене на мій же похорон! Я мотнув головою і гмикнув: та ні, то, певно, пацани приколюються.

Ще раз перечитав написане, потім знов оглянув конверт. Ні, більше ніякої інформації. Рука якось мимоволі потягнулася за мобільним, я швиденько набрав Ігоря.

- Чуєш, чувак, це твій прикол? - випалив я, щойно товариш підійняв слухавку.

- Що? Який прикол? - почув я лінивий голос друзяки. - Чуєш, Ромко, я не встигаю на дев’яту, давай на п’ятнадцять по дев’ятій, добре?

- Зачекай. Ти мені відправляв листа? - вухо вловило якийсь дивний звук, проте я не звернув уваги.

- Якого ще листа? По емейлу, чи що? Нічого я тобі не відправляв. І ВКонтакті не писав. А що?

- А хлопці? - допитувався я, намагаючись приховати тремтіння у голосі. Ні, не те, щоб я злякався, просто... просто все це виглядало якось неприємно і навіть моторошно, особливо зважаючи на те, що Ігор, здавалося, казав правду.

- Не знаю, нічого такого вони мені не казали, - протягнув він. - А що?

- Та так, нічого.

Я замислився. Це має бути чийсь дурнуватий жарт: відправити Але якщо не хлопців, то чий же?

- Розповім уже при зустрічі, - сказав я й швидко завершив розмову.

Та що ж там за дивний звук? Бляха! На пательні шкварчала почорніла яєчня.

 

***

Прийнявши гарячий душ, я дещо заспокоївся і навіть повеселішав. Тепер я не сумнівався, що то чуваки приколюються. Хто ж іще?

Ігор, як завжди, запізнювався. Я встиг страшенно задубнути, чекаючи його на зупинці. Тим часом подумки порахував дати: тринадцяте грудня - за три дні. Якщо врахувати той факт, що покійник перед похороном перебуває ніч удома, то вбити мене мали би завтра. Або ж я мав померти своєю смертю. Дякувати Богу, цього робити я не збирався. І вбивати мене нікому. Щоправда, я таки встиг пригадати усіх, хто міг би бажати мені смерті. Звісно, були в моєму житті різні історії, але щоб аж так мене ненавидіти... Я не мав наміру думати про все це: думки роїлись у голові мимоволі.

Нарешті з´явився Ігор. Я пильно глянув на нього, проте не помітив жодного натяку на посмішку. Ґм... дивно. Може, він дійсно не в курсі? Далі ми забігли до Сашка, а вже від нього почимчикували до "Зову", нашого, поки що єдиного, стрип-бару у Рівному. Сашко теж нічим себе не видав. Власне, як і іменинник.

Зовсім скоро мені все це набридло, й я виклав на стіл цей таємничий лист. Але хлопці тільки подивувалися та погиготіли, переконуючи мене, що це просто діти вирішили наді мною пожартувати.

Мені чомусь відразу відлягло. Точно! Малий, якого я помітив біля поштових скриньок! Ну точно, то він! Як я так не зметикував?! Стало навіть соромно: повірив, мов мале дитя, блін!

- Чувак, ти справді на таке повівся? - реготав Сашко за компанію з друзяками, водночас розглядаючи стриптизерку, котра виступала сьогодні першою. Ніби й нічого дівка, але не фонтан, подумалось мені.

Я перехилив свій другий залповий коктейль, зручно вмощуючись на диванчику. Столик ми замовили VIP, тож гарненькі сіднички танцівниці крутилися прямо перед нашими носами. Шкода, дівчат не можна чіпати руками. До столу принесли кальян. А вже за кілька хвилин я геть забув про ту дурнувату оказію, розглядаючи дівок, що виступали біля жердини. І не лише цих.

 

***

Абсолютно не пам’ятаю, як потрапив додому. Прокинувся аж по обіді. Голова боліла страшенно. Ледь діставшись кухні, відганяючи з-під ніг зголоднілого кота, вийняв з холодильника пляшку Чернігівського, яку вчора завбачливо приготував на випадок похмілля. Після першого ковтка головний біль мов рукою зняло. Довбешка все ще варила повільно, але якась неприємна думка свердлила десь глибоко в моєму мозку, не даючи спокою.

Нарешті я усвідомив, що то було. Вчорашній лист!

Я почимчикував за ним до кімнати, проте кишені виявились порожніми. Погуділи ми вчора добряче, тож спорожнілими вони були у прямому сенсі цього слова: два червонця й копійки.

Пам´ять поволі поверталася. Найперше згадалося те, що таксист, сволота, мене надурив. Не могла поїздка від "Зову" до мого будинку вартувати 60 гривень. А щоб тобі! Ну, окей, грець із ним. А лист? А лист, згадалося, я так і лишив на столику в стрип-барі. Якусь хвилину ще поміркувавши, сам до себе посміхнувся: ну, звісно, це той хлопчисько поприколювався! Мабуть, ще й з дружками своїми. Сидять собі десь зараз, регочуть. Ну нічого, попадешся ти мені!

 

***

Сьогодні на вулиці було якось мерзлякувато, проте свіже повітря після гулянки - те, що треба. На дев’ятнадцяту було заплановано «продовження бенкету» (щоправда, без Сашка, якого на другий день вже не пустила його «друга половинка»), тож у мене лишалося всього три години, аби завезти своїй колишній дружині гроші. Аліменти я відправляв на картку, але цього разу донці знадобилися гроші на стоматолога - колишня дружина не могла самотужки оплатити брекети. Шкода, Анютки немає вдома - коли присутня дитина, ми намагаємося не сваритися. Однак у моєї тещі «День варення» (ох, уже мені ці свята!), тож малу відправили до неї ще зранку. А сама Аліна поїде допомагати накривати на стіл, щойно вирішить усі свої справи. Як я зрозумів, останньою її справою на сьогодні була зустріч зі мною.

Завбачивши здаля маршрутку, я швиденько покрокував до зупинки: вулиця Біла у Рівному занадто віддалена від центральних, щоби можна було дозволити собі не встигнути. Кілька днів тому в місті почалася ожеледиця, тож іти доводилось обережно. Окей, залишається тільки перебігти дорогу - і я встигаю. Лише одна машина, сірий «фольксваген гольф», повільно від´їжджала з автостоянки; але ж, думаю, водій мене пропустить.

Я був уже на середині проїзної частини, коли «гольф» несподівано почав набирати швидкість. Я насилу встиг заплигнути на тротуар, машина промчала повз мене на шаленій швидкості. Ноги мої трусилися, серце шалено калатало. Здається, я мало що тямив у той момент, лише десь далеко в свідомості билася думка: "Тебе ж хотіли вбити!"

За кілька секунд під´їхала маршрутка. Знетямлений, я швиденько ускочив до салону. Єдине, на що я спромігся після того, як умостився, це зауважити, що на вулиці, крім мене, нікого більше не було.

 

***

За двадцять хвилин я вже був у Алінки. Серце й досі неспокійно билося, я поволі починав усвідомлювати, що сталося. Ще виходячи з маршрутки, згадав, як учора підраховував, коли ж мене має не стати, щоб у понеділок таки відбувся мій похорон.

Якраз сьогодні.

По скронях било молотком, обличчя пашіло. Що це було? - вкотре поставив собі запитання. - Може, я себе накручую? З іншого боку, автівка набрала аж надто велику швидкість. Але якщо мене дійсно хотіли вбити, то хто і чому?

Перед дверима я пригладив волосся й обдивився себе. Брюки виявилися замащеними, тож довелося їх почистити. Більш-менш привівши себе до ладу, я подзвонив у двері. Алінка відчинила не відразу.

- Заходь, - промовила вона, навіть не привітавшись.

Я зайшов до коридору, за мною зачинились двері. У квартирі смачно пахло щойно приготовленою смаженою рибою. Давно тут не був, у думках відразу зринула ностальгія - сум за теплим минулим... Головне - не піддаватися подібним роздумам, тож час тягнути не став, відразу поліз за грошима.

- Ти вибач, що затримав, - голос мій виявився хрипким. Я простягнув гроші. - Просто здача проекту затягнулася, ну й, відповідно, оплату отримав пізніше.

Алінка сьогодні виглядала по-особливому гарною... Вона глянула на мене з-під лоба, мовчки взяла гроші.

- Ну, я піду, - вшиватися потрібно якомога швидше, адже кожна хвилина - зайвий ризик дочекатися скандалу.

- З тобою все гаразд? - несподівано поцікавилася Аліна.

- Так, а що? - здивовано глянув на неї.

- У тебе такий вираз обличчя, ніби ти щойно мерця побачив.

- Що? Серйозно? - Я потягнувся рукою до щік - холодна правиця відразу обпекла гаряче лице. - Ні-ні, все гаразд. Тобі здається.

- Ти впевнений? - здавалось, вона справді переживає.

- Так, впевнений... Я піду, маю ще деякі справи, - я позадкував, відчиняючи двері. - Бувай!

- Бувай... - останнє, що я почув.

Далі щодуху кинувся з під´їзду. На годиннику показувало 17:30 - ще достатньо часу до зустрічі з друзяками. Я мусив побачити того хлопчину й дізнатися, чи той лист - його рук справа. Тож чимшвидше майнув додому.

Уже за півгодини я допитувався у дівчинки, що вибігла з мого під´їзду, як звати потрібного мені хлопчака та у якій квартирі він мешкає.

- Онде він грається, - промовила дитина, вказавши пальцем на дитячий майданчик. По-моєму, дівча мене злякалося. Ще б пак! Я, певно, мав не вельми приємний вигляд у той момент.

Я подякував, спробувавши посміхнутися, щоправда, не впевнений, що у мене це добре вийшло. Далі щодуху почимчикував до пацанів, які гралися з малим собакою, схожим на той-тер´єра. Не надто панькаючись (добре, його батьків поряд не було), витягнув малого з гри. Та мене чекало розчарування: після мого допиту хлопчак ледь не розплакався, запевняючи, що ніякого листа у скриньку він мені не кидав. І, наскільки йому відомо, ніхто з його приятелів цього теж не робив.

Відпустивши хлопчину, я голосно зітхнув та мимоволі роззирнувся довкола. Не знаю, навіщо це зробив. Певно, те підказала інтуїція: за-за рогу сусіднього будинку за мною хтось спостерігав. Щойно погляд мій упав на незнайомця, як той відразу ж позадкував і сховався за дім. Я мерщій кинувся за ним, проте там уже нікого не було.

Що це? Гра уяви чи за мною справді хтось стежив?

 

***

Хотілося бути серед людей, тож перед зустріччю з друзяками розташувався у кав´ярні в центрі. За кілька хвилин переді мною стояло «американо» й невелике тістечко. Щоправда, навіщо я його замовив, не знаю, адже апетиту не мав зовсім. Симпатична офіціантка озвалась до мене, очевидно фліртуючи, але я не звернув на це жодної уваги.

Отож що насправді відбувається? Дивний лист, фактично погроза. Дітлахи тут ні до чого. І машина, яка ледь мене не збила. Чим більше я прокручував подумки сцену з автомобілем, тим більше переконувався, що мене зумисне хотіли вбити.

Піти в міліцію? Але що я там скажу? Лист я загубив у "Зові". Хіба спробувати його забрати звідти... Але, швидше за все, його вже давно викинули. Номер машини я не пам´ятав, лише марку та колір.

Хто міг бажати мені смерті? Згоден, характер у мене не солодкий, але щоб аж так мене ненавидіти... В армії я мав конфлікт з капітаном... але насправді нічого особливого. Дружина... та ні, хоча ми з Алінкою розійшлися негоже, але на таке вона не здатна. До того ж, у нас спільна дитина.

Я напружено міркував далі. Кава майже охолола, тістечко стояло непочатим. Муляла думка про давній конфлікт з Сашком через Алінку, яка свого часу теж йому дуже подобалася, втім, тоді вона обрала таки мене. Але ж Саня вже сім років одружений, а я розлучився з дружиною два роки тому...

Хто ще? Тесть із тещею? Нісенітниця. Міркуй! Міркуй! - наказував я собі. Кого я бачив того дня, коли прийшов лист? Хлопча відпадає. Електрик... Бородатий! Як же ж його ім´я? Той, що вийшов із в´язниці... Дімка! Чорт знає його прізвище та де він зараз мешкає!

Я схопив мобільний і швидко знайшов номер його колишньої дружини. Не відповідає. Я спробував ще раз - результат виявився марним. Набравши номер утретє, нарешті додзвонився. Проте мені відповів чоловічий голос, як виявилося, теперішній чоловік Лілі. Він повідомив, що його дружина в лікарні після того, як її побив «колишній». Ого, ну й справи... А де сам «колишній»? Утік, його шукає поліція. Побажавши удачі в пошуках та здоров´я Лілі, я зробив відбій. Навряд Дімка займатиметься мною зараз, у нього вистачає турбот.

Працюючи ось уже дванадцять років програмістом, я звик все ґуґлити. Що можна було би пошукати в неті? Перше, що спало на думку - "Запрошення на похорон". На першій сторінці ґуґла не знайшлося нічого особливого: усі сайти розповідали про запрошення на похорон Маргарет Тетчер, ще у 2013 році. То вона померла? Не знав... Ще один сайт оповідав про заборону стриптизу на похоронах у Китаї. Ну, це вже цікавіше... Щоправда, читати статтю я не став. Якось іншим разом. Проглянувши перші три сторінки пошукача, я вже мав намір змінити пошуковий запит або навіть полишити свій задум стосовно шукань в Інтернеті. Та раптом ґуґл видав мені відразу кілька посилань (на різні сайти) на тему, яка не могла не привернути моєї уваги.

У статтях сповіщалося про серію вбивств п´ятирічної давнини, які трапилися на Тернопільщині. Волосся стало дибки на моїй голові: усім убитим незадовго до смерті невідомий відправляв запрошення на їхній же похорон. Найпізніше у день похорону людина зникала безвісти. А кілька днів по тому родичі отримували повідомлення про те, де заховане тіло. Скоєно чотири вбивства. Вбивцю так і не знайшли...

Не знаю, скільки часу я просидів, втупившись у екран мобільного. Далі тремтячими руками спробував знайти ще якусь інформацію на цю тему, проте нічого нового накопати не вдалося. Я ледь не впустив телефон з рук, коли він несподівано задзвенів. То був Ігор.

- Де ти вештаєшся? Ми чекаємо на тебе в "Айріш пабі" вже двадцять хвилин!

- Що? А котра вже? - я ніби виходив з трансу.

- Та вже двадцять по сьомій, мужик! Коли ти будеш?

- Йду! - відрізав я й поспішив розрахуватися.

 

***

Трохи зіпсував я вечір своїм приятелям. Навряд вони планували вислуховувати новини, котрі я їм приніс (себто те, що на мене полює маніяк).

- Чувак, може, ти просто не так щось зрозумів? - Ігор скоса глянув на мене й відставив кухоль пива убік.

- Та що там можна «не так» зрозуміти? - заперечив я. - Дякую, - хитнув головою офіціантці, що принесла мені пиво та горішки. Сьогодні у пабі, як завше, було велелюдно, тож ми мусили спілкуватися голосно.

- Та припини ти озиратися, - гаркнув Ігор. - Візьми себе в руки!

- Постав себе на моє місце. Як я можу не нервувати? - відказав я, сьорбнувши пиво.

- Ромко, ти маєш звернутися в поліцію, - озвався Вітька. - Й чим швидше, тим краще.

Якийсь час я пильно дивився на нього, нарешті відказав:

- Ти думаєш?

- Звісно. Якщо це дійсно той маніяк...

- Чуваки, давайте я наберу свого приятеля, він у поліції працює. Ну, пам´ятаєш Сєрого? - звернувся до Вітька Ігор.

- Того, що ми з ним в "Лагуні" тоді перестрілися?

- Його-його, - підтвердив Ігор, дістаючи свій «самсунґ». - Тебе того вечора з нами не було, у тебе Анютка тоді ночувала, - пояснив мені приятель.

Я мовчки хитнув головою, десь далеко в свідомості зароджувалася надія, що скоро ми все владнаємо. Я вкотре озирнувся. Через столик від нас самотньо пив пиво якийсь дивний тип. Він спостерігає за нами? Холодні мурахи пробігли у мене поза спиною. Я ковтнув слину й відвернувся, аби він не помітив, що я звернув на нього увагу. Тим часом Ігор додзвонився до свого приятеля. Коротко сповістивши поліцейського про те, що його гарний товариш втрапив у халепу, Ігор почав слухати поради служителя закону. За хвилину-другу розмова завершилася.

- Отже, так. Зараз допиваємо пиво і їдемо до нього. Наразі важливо не лишати тебе самого. Поїдемо всі разом, Сєрий живе на Коновальця.

Я відчув полегшення - тепер знав: усе буде добре. Я зітхнув і знов озирнувся. Підозрілого типа за столиком вже не було, пиво лишилося недопитим...

 

***

Зовсім скоро ми їхали тридцять п´ятою маршруткою на Коновальця. Сідаючи до салону, краєм ока помітив «фольксваген гольф». Ні, не сірий - чорний. Проте якась тривожна думка зринула на хвильку з пам´яті і відразу ж нахабно зникла. Я не міг втямити, що саме не давало мені спокою: щось важливе, щось, що пов´язане з цією автівкою... Маршрутка виявилась переповненою, тож вільне місце було лише одне, і зайняв його Вітьок. Біля ЦУМу в салон напхалося ще більше людей... Треба було викликати таксі, - подумалось мені.

- Ви виходите? - запитала мене якась дівчина. Я мовчки хитнув головою, пропускаючи її.

Моє серце підстрибнуло й ледь не вистрибнуло з грудей: у кінці салону я помітив того самого дивного чувака із пабу. Я ковтнув слину й відвернувся. Хотів був гукнути до Ігоря, але нас розділяло кілька людей, тож вирішив поки зачекати. Може, це просто збіг?

Поїздка виявилась для мене справжнім пеклом: нестерпно хотілося поділитися своїми думками з товаришами. Незнайомець вийшов разом з нами, проте відразу попростував у протилежний бік. Я швиденько розповів друзякам про свої підозри. Майже відразу було вирішено простежити за «Містером Ікс». Про всяк випадок, Ігор набрав товариша-поліцейського та розповів про наші дії, той пообіцяв зараз же до нас приєднатися; Ігор лишив його «на зв’язку».

Я не дав маху, це таки виявився вбивця. Помітивши, що ми його переслідуємо, чоловік пришвидшив кроки. За кілька хвилин нас наздогнав Сєрий. Підмогу він викликати не став, оскільки не був певен, що ми не помилилися. Несподівано для нас незнайомець чкурнув у підземку. Ми поспішили за ним, проте не встигли: чоловік зник. Не гаючи часу, ми розділилися: Вітьок із Сєрим попрямували до одного виходу з підземки, ми з Ігорем - до іншого. Слизота була страшенна, проте я вже не міг спинитися: мусив його наздогнати.

Було вже зовсім темно. Люди розбрелися по домівках чи деінде, та й Північний - не той район, аби спокійно блукати ним самому в цю пору. З Ігорем ми дісталися кінця Шухевича, затим вибігли на Крейдяну - ще більш самотню вулицю, ніж попередня.

- Дивись! - хрипло гукнув Ігор, вказуючи кудись у темряву.

У мене ледь серце не стало від його крику. У сутінках я розібрав чоловічу постать, що стрімко віддалялася у напрямку складів. Ми побігли за нею. В очах у мене темніло. Невже все це відбувається зі мною насправді? Маніяк, який хоче мене вбити? Може, все ще з´ясується, можливо, все це якесь непорозуміння?

Важко дихаючи, ми спинилися біля недобудованого приміщення. Озирнулися. Нікого.

- Давай, ти - туди, а я - туди, - скомандував я, вказуючи напрямки.

- Тільки будь обережним! - попередив друзяка.

Я лише хитнув головою й побіг. Мені здавалося, я бачив того чувака саме в тому напрямку, який я обрав для себе. Несподівано для мене самого, мені захотілося самому розібратися з цим дебілом. Помститися за себе, а головне - за мій страх.

Завернувши за ріг, я помітив, як він забіг у приміщення, здається, то був підвал. Тихенько попрямував за ним. Серце гупало у грудях здавалося так голосно, що будь-хто міг почути. Очі призвичаїлися до темряви й нарешті хоч трохи розвиднилось.

Я обережно підійшов до входу. Про всяк випадок озирнувся: довкола - нікого. Поряд на землі помітив половину цеглини. Зрадівши, що маю ще щось для оборони, окрім власних кулаків, підхопив знаряддя захисту й нарешті насмілився відчинити двері.

Незважаючи на мороз, руки страшенно спітніли, все тіло горіло. Я зробив перший крок у темне приміщення... Почувся тихий шерхіт, звідки - важко було зрозуміти. Ще один крок...

Несподівано мене осяяло. Думка, що не давала спокою ще з маршрутки: Сашко ж збирався собі купити сірий фольксваген гольф! Невже це таки він, через Алінку? Раптом відчув сильний удар у потилицю. В очах у мене потемніло, я втратив свідомість.

 

***

Найперше, що відчув - це страшну нудоту. А відтак - тріщання у макітрі, мов хтось б´є по скронях молотом. Навколо - суцільна темрява. Я спробував піднести руки до голови, проте щось мені завадило... тіснота. Страшенна задуха. Де, в біса, я? Невже?.. Невже я у труні???!!!..

Ніколи в житті я так не лякався. Мене наче паралізувало: прийшла моя смерть? А може, я вже взагалі похований? Похований живцем? Але ж я іще живий! Кров пульсує у скронях, здається, я навіть забув про страшний головний біль.

У паніці починаю гамселити, силкуючись відчинити домовину. Втім, чи то я такий кволий, чи то вона міцно зачинена - мені нічого не вдається. Намагаюся крикнути, але з горла виривається тільки хрип; здається, мій голос зник. Я гамселю все дужче, невідомо звідки з´являються сили. І ось, коли я вже майже втрачаю надію, кришка немов піддається. Чи то мені здалося? Пробую ще раз. Так, вона справді піддається! Відчуваю несподіваний приплив сил. Я ще не закопаний! Здається, зверху на домовині щось стоїть. Очевидно, для того, аби я не зміг вийти. Але я так просто не дамся! Не знаю, скільки часу я згаяв, поки нарешті зумів її відкрити. Щось досить важке падає додолу, коли мені нарешті вдається її розкрити.

Ніколи не думав, що буду так жадібно вдихати повітря! Дослухаюся. Здається, тихо. Обережно підводжуся. Де я - збагнути у напівтемряві важко. Але головне те, що я сам. Принаймні нічого не свідчить про чиюсь іще присутність тут. Намагаюся тихцем вилізти. Голова знову починає боліти, в очах мерехтить, від перших рухів мало не зомліваю.

Стримуючи тремтіння у тілі й намагаючись прийти до тями, вилажу з домовини. Нічого не видно, але, схоже, я у якомусь складському приміщенні. Чи, може, це той самий підвал, куди я зайшов за маніяком? Може, він навмисне мене туди привів? Але ж де тоді Ігор? Мене пронизує страшна думка: а якщо цей псих убив його? Намагаюся заспокоїтись, запевняючи себе, що не потрібно робити поквапливих висновків.

Торкаюся рукою потилиці: на руках лишається щось липке та вологе – мабуть, кров. Я підношу правицю ближче до очей - з напівзабитого вікна сюди потрапляє мляве вуличне світло. Так і є: кров. Роззираюся. Знаходжу двері й пробую відчинити: марно. Відчай укотре охоплює мене: вбивця повернеться, це однозначно. Він повернеться й доб´є мене. Тіло знову тремтить від страху.

Що робити? Погляд мій падає на домовину, біля неї хрест з якоюсь табличкою. Це дати, розумію я. Дати життя . Хитаючись, швидше навіть від страху, ніж від удару по голові, наближаюся. Млявого світла, що потрапляє сюди, достатньо, аби прочитати цифри.

Власне, нічого несподіваного для себе я тут не помічаю: останній день мого життя - 13 грудня, як і зазначалося у листі. Я переводжу погляд праворуч. Мобільний! Не мій, проте ж телефон! Старенька «нокіа» лежить зовсім поряд. Я хапаю його й пробую набрати номер Ігоря. Та марно: оператор повідомляє, що на моєму рахунку недостатньо коштів для здійснення дзвінка. І саме в цю мить мене пронизує думка: який же я бовдур! Телефон тут невипадково! Тремтячими, вимащеними власною кров´ю руками, я збиваю дзвінок і підношу телефон до того шматка світла, яким володію. Таки так: на екрані видніється актуальна дата: 13.12.15. Отож, сьогодні мій похорон ...

Я відчуваю, як волосся ворушиться на моїй голові. Ні, не через те, що щойно усвідомив. Це інше. У протилежному кутку чується рух. Ні, мені не здається. Я не один тут...

 

***

Я поволі підводжуся. Озирнутися не маю сил - страх паралізував усе тіло. Невідома постать не рухається: лишається на місці. Але відчуваю, що для неї я - звір, загнаний у глухий кут. Я немов у лігвищі хижака, який без зайвих церемоній збирається вбити свою жертву.

Без поспіху озираюся. Так, тепер я чітко можу розпізнати обриси невідомої постаті у протилежній частині підвалу. Обличчя не видно, проте я немов бачу вищир на її фізіономії. Що ж тобі від мене потрібно? Чому я??? Чому цей псих обрав саме мене?

Без бою я не здамся. Готуюся захищатися, виставивши уперед кулаки. З кутка доноситься сміх. Дикий і зловісний регіт... божевільного.

Щось у цьому не те. Я навіть мимоволі опускаю руки від усвідомлення того, що на мене чекає каверза. Десь я чув уже цей сміх...

Убивця робить перші кроки в мій бік. Я знову виставляю перед собою кулаки. Тьмяне світло падає на його обличчя, і я нарешті бачу його.

- Не очікував? - Знову божевільний регіт. - Знаю, не очікував, - ще кілька кроків до мене.

- А як же ж той мужик з маршрутки? - не знаю навіть, як мені вдалося вичавити з себе ці слова: у роті пересохло, язик ледь рухається, голос виявився хрипким; машинально я роблю кілька кроків назад й впираюся спиною у домовину.

- Той, за яким ми бігли? Бідний чувак... Тебе просто підвів напад параної. Той мужик ні до чого. А втікав, бо ми його добряче налякали своїм переслідуванням, - не поспішаючи, стиха промовляє, немов насолоджуючись словами.

- То це ти - той маніяк із Тернопільщини? - язик ледь рухається; здається, кров моя застигла у жилах. Тіло знову пронизує холод... так, ніби я вже неживий.

- Я, хто ж іще... Мусив перебратися на нове місце, бо ледь не попався останнього разу... О, ти собі не уявляєш, як довго я чекав цієї миті! Миті, коли бачитиму оцей страх в очах своєї жертви. Такий, як у тебе зараз, - вбивця посміхається; бліда суха шкіра погрозливо розтягується на обличчі так, немов ось-ось трісне, а за нею з´явиться справжня личина цієї людини. Личина створіння із того світу, когось зовсім нереального. - Я довго придивлявся до тебе! Ти тоді розлучився. Ідеальна жертва: фактично самотній... твою відсутність не відразу помітять. Батькам дзвониш рідко, з колишньою дружиною не спілкуєшся та й працюєш майже завжди віддалено, не з´являючись в офісі. Правда, не думав, що ти так швидко здогадаєшся про те, що ти не перша жертва. Айтішнік чортів! - ще кілька кроків вперед. Два порожніх чорних ока вбивці встромлені у мене. Я немов під гіпнозом; не віриться, що все це відбувається саме зі мною. - Знаєш, першим був мій вітчим. Завжди ненавидів його. Мати вийшла за нього, а потім кинула нас обох, поїхавши кудись зі своїм новим друзякою по чарці. Смішно, правда? Вийшла заміж і спихнула на мужика свою дитину, - він видає щось на зразок посмішки, губи його геть потріскані, посередині нижньої - кров. - Він і до весілля бив мене, а після того, що вона вчверила й поготів. А я тоді малим був, не міг нічого зробити... Знаєш, як я його тоді боявся? Як оце ти мене в цей момент. Ба ні, ти мене боїшся більше. Але якось я придумав цю штуку із запрошенням на власний похорон. Бачив би ти, як вітчим злякався! Навіть мене забув лупцювати. Щоправда, я у ту пору вже дорослим був, дев´ятнадцятирічним. - регіт. - Уявляєш його пику, коли він дізнався, що він дивиться в очі своєму вбивцеві? Ніколи цього не забуду - тепер він мене боявся! А яка то була насолода - позбутися того дибілоїда! І знаєш, про нього ніхто й не згадав. Я виявився його єдиним родичем. А за два роки по тому один підар в універі чомусь вирішив, що може мені набити пику й залишитися непокараним, - його губи знову розтягнулися у подобі посмішки.

- То ти таким чином позбавляєшся усіх, хто тобі не вгодив? Чим же я завинив перед тобою? - Не можу втримати себе від цього питання.

- Я коли тебе вперше побачив, - обличчя його враз стає серйозним, облизує сухі губи, - ледь не здурів. Ти так схожий на мого вітчима. Я мало не вбив тебе відразу. Але то було б надто необачно, спочатку мені потрібно було все спланувати. Але ось тепер ми тут... - ще кілька кроків вперед. - Тепер ти мене боїшся, розумієш? Тепер усі мене бояться. А я - нікого. Бо я знаю, як по-справжньому помститися. - Вищир на обличчі. І його дихання вже настільки близько, що я відчуваю жар від подиху. Тільки риси обличчя абсолютно нові... І очі. Не ті, що я знав у Ігоря...

читати