Завантажити

якийсь волинський прудиус. Бог посилає тобі такий талан, а ти ще й комизишся й кирпу дереш.

— Їдь, серце Тодозю, бо й тебе не мине лихо. Скажу тобі усю щиру правду: про твою любов вже знають в Лубнах козаки, знають і хлопи. Тебе вже усі тутечки звуть ляхівкою та дражнять католичкою, хоч ти й не католичка. Борони боже нещастя, тебе вб'ють оттут твої ж сусіди, як кинуться на ляхів-панів. Ми оце тікаємо од наглої смерті. Тікай і ти, серце, та ще й швидко! — сказала пані Марися.

Тодозя втерла сльози і вважливе слухала.

— Тікай, Тодозю, — обізвався пан Суфщинський. — Загинеш оттут вкупі з шляхтою ні за цапову душу. На тебе не подивляться, що ти козачка. Князя ненавидять українці вже давно. На тебе впала його ласка — і ти безперечно загинеш тільки за те, що він тебе любив. Тікай з нами. Перебудеш лиху колотнечу — знов вернешся до господи. А тепер тебе не помилують і не пожаліють.

Полохлива тітка Мавра витріщала очі од переляку на Тодозю. Тодозя прислухалась.

— Ти, Тодозю, і втямку не маєш, що тут в Лубнах може скоїтись. Тікаймо заздалегідь! Нащо тобі надаремно, з доброго дива накладати головою? — сказав пан Казимір.

Тодозя заламала руки і застогнала. Сльози її одразу висохли.

— Боже мій милий! Чим я прогнівила тебе, що ти наслав на мене таке нещастя? Невже мене дражнять ляхівкою та католичкою? Це ви мабуть тільки підбиваєте мене вдвох, щоб я їхала слідком за князем. Це ви мене спокушаєте, — говорила Тодозя.

— І не підбиваємо тебе й не дуримо. Тебе усі в Лубнах і поза Лубнами так дражнять. Тебе жде надаремна смерть, і смерть люта. Вже й тепер тебе заздрівають, звуть князівською хвірткою, бо ти ходила в палац до княгині Гризельди. Тікай зараз, бо не сьогодні-завтра загинеш оттут в своїй господі, та ще й може вкупі з тіткою. І твою хату спалять.

— Оце лихо! Ще й мені прийдеться накласти головою за князівські примхи. Тікай собі, Тодозю, звідсіль! Перебудь на Волині якийсь там час, а потім, як втихомириться колотнеча, вернешся до господи, — сказала тітка.

— І брат тебе, Тодозю, не оборонить, бо то, бач, сила! І змете ця сила тебе, як вітер порошину, — сказав сумним голосом пан Казимір. — Зараз одягайся, лаштуйся, укладайся, а ми візьмемо прудкіші та баскіші коні та завернемо за тобою та й навтікача слідком за військом! Нема тобі чого думати та гадати. Гаятись тепер небезпечно. Військо опівдні виступає, їдь і не сперечайся! — сказав пан Казимір, вставши з ослону.

Пан і пані Марися вийшли. Тодозя неначе замерла на ослоні. Тітка мовчки поралась коло печі. Страшна гадка пана Казиміра неначе підстрелила двох веселих та жартовливих козачок.

— Цей нечестивий князь куди йде, то лихо веде за собою на Україні, — промовила тітка Мавра згодом, висовуючи горщик з печі. — Де ступить його заклята нога, там неначе бурхає з землі джерело крові та сліз. Впало його око на тебе, і ти тонеш в сльозах, ще й може незабаром потонеш в крові. Годі тобі сльози лити. Вставай та лагодься в дорогу, укладай своє добро в скриню, бо незабаром пан Казимір заїде за тобою.

Тодозя встала й застогнала, знявши руки до образів. Їй було жаль кидати свою хату, свою зелену леваду. Шкода було й тітки.

— Не плач, Тодозю! Ти ж і справді не навіки од'їжджаєш на чужину. Мине якийсь час, лихо затихне, то ти й знов вернешся до господи, — говорила тітка.

— Ой, чує моє серце, що я вже більше не побачу ні тебе, тітко, ні своєї хати, ні своєї оселі. А я ж тут зросла, тут я дівувала, тут я пісень співала і щастя з милим зазнала, й тут з'єднали моє вінчання, тут мене на посад завели і гільце мені звили. Ой боже мій милий, боже мій єдиний! Завіщо ти караєш мене, безщасну?

І Тодозя впала на ослін, поклала голову на стіл і знов залилась слізьми. Вона плакала, аж побивалась, тільки молоде тіло двигтіло та голова, схилена на стіл, неначе дрижала.

Тітка бачила, що сама Тодозя не здатна ні за що думати, заходилась укладати Тодозину одежу в скриню та готувати харч на дорогу. Тодозя підвела очі, глянула на скриню і ще гірше заридала.

— Оттаких світилок та свашок вдруге діждались ми! Бодай таких світилок ніхто не діждав, хто живе на світі. Не бояри та дружко винесуть твою скриню з батькової хати, вивезуть з батькового подвір'ячка, — говорила тітка й тільки жалю завдавала бідній Тодозі.

А тим часом Єремія хапався вибиратись з дому, неначе його хтось виганяв з його власного двору. Слуги вештались, виносили, хапали, неначе з пожежі, що було незавалене, що можна було швидше вхопити і вбгати у вози, неначе князь втікав од татарської орди, котра надходила вже до Лубен, буцім була вже десь за цариною й була ладна щогодини, щохвилини ввірватись в оселю. Полковники зібрали військо на майдані.

Погоничі вже виводили коні, запрягали в карету. Єремія пообідав похапцем, покликав тих слуг, котрих кидав у палаці, й доручив їм ключі. Він окинув очима кімнати. Пішов нагору, перейшов усю залу в останній раз, оглянув столи, оглянув, чи не забувся чого потрібного та ціновитого на столах або в шухлядах, і останній раз кинув

читати