Завантажити

пориває мою душу! Якби я мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами i зелені луги сльозами залила.
Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврінові стало жаль молодої жінки.
ВІН пригорнув її до себе, вговорював ласкавими словами.
— Здається мені, що до моєї матінки й дорога терном та колючою ожиною заросла, — сказала Мелашка.
Лаврін таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайдашиху. Кайдашиха пустила невістку до родини, а сама таки не поїхала. Навіть попадині пухові подушки та наливка не заманили її на Западинці. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватів Кайдаша. Кайдаш не схотів, бо в Бієвцях була недобра горілка.
— Візьми ж, Мелашко, паляницю батькові, а дітям я передам гостинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких паляниць, не тільки що не їли, — сказала Кайдашиха, подаючи Мелашці пухку паляницю.
Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин докір, стала для неї важка, як камінь.
Лаврін пішов з Мелашкою в Бієвці.
Тільки що Мелашка ступила на батьків поріг, та й залилась дрібними сльозами, впавши матері на груди.
— Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гості, в вікна виглядала, та вже й перестала.
— Не пускав нас батько, не пускала й мати, — сказав Лаврін, — в жнива було дуже багато роботи.
— Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бієвцями та за нами, — говорила мати, — привикай, серце, до чужого села та до нової рідні. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж кажуть: дівка, як верба: де посади, то прийметься.
— Не так легко, мамо, прийнятись, — говорила Мелашка, — коли посадили ніби на гарячому піску.
Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пісок.
— У нас була, як, рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка в'яла, — сказала Балашиха словами пісні, роздивляючись на свою дочку. — Чого ти, дочко, зблідла та наче пилом припала? І голос твій став такий тихий та смутний.
— Нема мені од чого цвісти. Якби не Лаврін, то я б, здається, ладна й до вас вернутись.
— Не можна, дочко! Зав'язала голівоньку, не розв'яжеш довіку, — сказала Балашиха, осміхаючись через сльози.
Матері все здавалось, що Мелашка нудиться в Бієвцях, що вона ще дуже молода й жалкує за дівоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашці було важко в свекрухи.
— Звикай, серце! Як я вийшла заміж за твого батька, то й я плакала, а далі звикла. Така вже жіноча доля.
Мелашка обцілувала маленьких братів і сестер, розв'язала хустку з гостинцями. Діти вкрили хустку, як мухи мед, а в тій хустині було всякого добра: і горіхи з насінням, і груші, й яблука, ще й медяники. Діти аж плескали в долоні та щебетали на всю хату.
Балашиха застелила стіл скатертею, поставила пляшку з горілкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матір'ю пішла в садок, жалілась на свекруху й свекра, виплакала всі сльози, що зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок. Мати стояла під вишнею та й собі плакала.
— Я тижня не пробула в свекрухи і вже сльозами облилася, — говорила Мелашка. — Якби Лаврін не оступався за мною, то вони б мене з'їли. А збоку через сіни живе Карпова Мотря, наче люта змія, не сприяє мені через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихі шуляки голубку.
— То ти, дочко, не потурай свекрусі. Адже Мотря не мовчить, то й ти не мовчи:
— Коли, мамо, кругом мене все чужі люди, чужий рід, чуже село. Я одна, як билина в полі, а вони всі на-мене, як вітер на билину.
Поплакала Мелашка з матір'ю в садку, ввійшла в хату, сіла за стіл полуднувать і не полуднувала.
“Якби мені перекликать сюди Лавріна, я б навіки зосталась у матері!” — думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.
Мелашка посиділа в батьків до вечора, пішла до сусід, побачилась з сусідами, наговорилась і вже смерком розпрощались з ріднею. Перейшла вона двір до воріт і стежку облила слізьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.
“Прощай, мій спокою! Мій віночку, вишневий батьків садочку!” — подумала Мелашка і пішла селом додому з Лавріном.
Вже вночі пізненько вони прийшли додому. “Потривай же, Мотре, замітала я сіни, виносила і своє й твоє сміття, а завтра не винесу, — думала Мелашка, згадуючи напутіння своєї матері, — нехай вже лає мати, а то й вона кричить”.
Другого дня Мелашка вимела свою хату і половину сіней, неначе мотузком одміряла.
— Як вимела рівненько! Чи не поясом міряла сіни? — питала Мотря в Мелашки.
— А хоч би й поясом, що тобі до того! Не буду мести твоєї половини сіней та виносить твого сміття, — сказала Мелашка.
— А хіба ж ти не міряла сіней мотузком, як мазала діл та стіни? — обізвалась Кайдашиха.

читати