Завантажити

скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов в хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки та в снопики. Сандала була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло руїн замку: вона була її старша сестра. Герман привiтався до неї, передав їй поклiн од сестри, оповiдав про своє горе i просив її допомогти йому в тiй бiдi.
- Добре! - обiзвалась циганка. - Ради своєї меншої сестри я зроблю це для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра ввечерi до нашого найбiльшого храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того i я тобi не допоможу.
- Але ж я не вашої вiри, я - християнин, - обiзвався Герман.
- Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти повинен переднiше помолитись нашим богам, тодi й мої лiки бiльше тобi допоможуть, - сказала Сандала, перебираючи зiлля та квiтки, од котрих розходився по хатинi страшенно важкий дух, то приємний, то противний.
Герман окинув очима хатину. Хатина була убога, проста, з невеличкими вiкнами. На поличках стояли рядки iдолiв, страшних та препоганих, витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж ними був iдол чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки вилазили пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця на ту чарiвницю, котру молодий рицар стрiв у лiсi коло руїн старого замку. Герман розпрощався й вийшов.
Другого дня надвечiр вiн пiшов до храму, став коло дверей i ждав Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим пригорком блищав ставочок, в котрому плавали, неначе колодки, чорнi посвяченi богам крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка стояла висока мурована зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i рiчкою полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала, взяла Германа за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi. Храм був темний, як печера, неначе висiчений в скелi. Проти дверей на вiвтарях стояли три страшнi iдоли. В одного було четверо лиць з чотирьох бокiв, з бiлими вищиреними зубами; другий держав косу, а коло його нiг валялись бiлi черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з бiлими зубами, страшний, як сатана.
- Ой цьоцю! Яке страшне ви розказуєте! Їй-богу, я не буду спати цiєї ночi, а коли й спатиму, то тi iдоли будуть менi снитись цiлу нiч, - сказала Олеся.
Але тiтка Павлина добре знала, що Олеся любить слухати оповiдання i про усяке страхiття, як i про кохання, i вела далi своє оповiдання про страхiття, бо й сама любила усе романтичне, а найбiльше страшне. Iнколи вночi їй снилось, що її викрадає жених, що вона вже тiкає з ним якимись пущами та борами, хоч той жених нiколи й гадки не мав викрадати такої печерицi, якою була й замолоду Павлина. Тiтка Павлина почала оповiдати далi:
- Ото Сандала провела Германа до ставка та й каже:
"Впади ниць на землю й поклонись святим крокодилам! Це слуги наших богiв. Колись давно сам наш Бог втiлився на землi в одному крокодиловi". I Герман впав ниць i мусив поклонитись крокодилам. Потiм вона взяла рицаря за руку, повела в храм i стала з ним перед самими iдолами. В храмi запалали свiчки. Жерцi вдарили в бубни i почали спiвати та дико галасувати.
"Впади на землю i поклонись нашим богам", - тихо зашепотiла над самим вухом в рицаря Сандала.
"Не можу, не можу я молитись до цих страшних богiв. Це не боги, а чорти!" - обiзвався Герман.
Тiльки що вiн сказав цi слова, блиснула блискавка i неначе запалила храм; загримiв страшний грiм. Дощ полив ливцем, неначе з вiдра. Грiм гуркотiв, стугонiв, трiщав, аж земля двигтiла. Блискавка неначе вогнем освiчувала страшних iдолiв. Храм дрожав. Iдоли неначе заворушились на престолах i захитались, неначе були напоготовi зiйти додолу як живi. На Германа напав страх. А грiм трiщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм i впаде на людей. Люди крикнули i почали голосно молитись до богiв. Жрець обернувся до людей i промовив: "Мiж нами в храмi є люди не нашої вiри. Шукайте їх! Це через їх сталася така бiда!"
"Впади на землю i помолись нашим богам, бо буде тобi лихо!"
- Ой Боже мiй, як менi стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далi, - говорила Олеся; в неї з рук давно випала голка, а покрiвець зсунувся з колiн i впав на пiдлогу.
В той час i Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотiв. В тишi ночi в тихих, аж мертвих покоях, було виразно чути, що стукають в браму двора чимось дерев'яним, неначе довбнею.
- Ой Боже мiй! Хто ж це стукає в ворота такої пiзньої доби? - промовила Олеся, прислухаючись. - Менi страшно!
- То, може, управитель десь запiзнився та вертається додому, - втiшала тiтка, але i в неї самої очi стали переляканi.
Стукiт швидко затих. В кiмнатi стало тихо. Обидвi женщини довгенько мовчали. Чуть було, як

читати