Завантажити

неї закувала зозуля, веселіше заблищали зорі на небі, засвітило ясне соне-чко; веселіше зеленіли вишні та черешні. Півроку снились їй ті чорні брови, те панське личко, та хистка, як намальована, постать сина Василевого.
Не вдержала Ганна сина! Мабуть, так вже судилося їй випроводжати дорогих людей з дому та поливати свій двір гіркими слізьми... I жаль їй було сина, i якось чудно було, як почала вона передумувати, що він говорив з нею, який він був. I здалось їй, що син став не такий, який був колись. То не був її дорогий Івась!
І знов зосталась сиротою, як і була, з горем та нуждою, з слізьми та працею! Як великого празника, було, жде вона звістки од свого сина. Пише, було, син, що йому не дуже добре, домагається за дохід з наслідства... Візьме матір жаль, вона й пошле останні гроші.
Довго не було ніякої звістки од сина. Жде мати не діждеться, журиться та сподівається.
Коли одного дня приносять Ганні письмо од сина. Не йде, біжить Ганна до священика, щоб прочитав їй письмо. Батюшка голосно читав, а Ганна слухала, не розбирала, бо писано було не то по-українській, а більше по-московській; звичайно, як пишуть письма москалі.
Син плескав в письмі те саме, що звичайно пишуть додому москалі. Він посилав нижайший поклін і Грицькові Микитовичу, і тітці троюрідній, Прісці Панасівні, і Каленикові Кіндратовичу, а потім просив у матері благословенія, навіки нерушимого. По писаному було видно, що писар недалеко забіжить по тих проложених путях, котрими чванився перед матір'ю. Іван, як писар вчений, та ще й до того налагодився в пани, прикинув в писульці от що: «Здєса, в Тулє, я познакомился з адною болно багатой й прекрасной баришньой. Хоча она з міщанського роду, да євто нічаво! Я валачуся за нєй, і она пайдьоть за мєня замуж, бо я, значитця, знаю все ахвіцерськія артікули і благороднеє обхожденіє понімаю. Тєлкі мнє надоть убіраца і копувать єй подаркі, а дєнєг нєт у мєня. Любєзная матушка! Продай же нашу хату і другоє імєніє разноє і прішлі мнє дєньгі, бо я магу вигодно женіца, значіть...»
Ганна переслухала все, і як батюшка перестав читати, запитала його:
— Що ж то він, батюшко, пише? Чи живий він, чи здоровий? Чи став він вже паном, чи й досі бідує? Боже ж мій! в мене нема й шага. Позичте, батюшко, будьте ласкаві, карбованця на одробіток. Здужатиму — одпряду. Поклонилась Ганна, плачучи, батюшці трохи не до колін.
— Він, бабо, не об тім пише, —промовив батюшка, — не об карбованцеві тут мова. Він пише, щоб ти продала хату та послала йому гроші, бо він хоче братись з якоюсь панною, та нема йому за віщо одягтись і купувати їй гостинці.
Такого дива Ганна не зрозуміла зразу і вдруге спитала батюшку; почула вдруге, та й своїм вухам не йме віри:
— То се син хоче, щоб я продала хату?
— Еге, бабо, —одказав батюшка.
— А може, воно там не так написано? — питала Ганна.
Прочитав батюшка вдруге. Баба дослухалася і вгадала, що так воно й є.
— Боже ж мій милостивий! — заголосила Ганна. — А де ж я, батюшко, дінуся, як продам хату? В старці піду чи пропадатиму попід тинами на улицях?
— Де хочеш, бабо, — каже батюшка, — ти вже там знаєш.
Стоїть Ганна, опали руки. Сльози ринули з очей.
— Іди вже, бабо, собі додому, — каже священик.
Баба стоїть та мовчить, неначе й не чує. Одібрало їй і вуха, й очі...
— То син хоче, щоб я хату продала, а сама в старці пішла? — промовила вона перегодя.
— Еге, бабо. Тільки я тобі раджу хати не продавати. Нехай твій син жениться за свої гроші, а не за материну шкуру, коли вже так припало йому женитись на баришні.
— Боже ж мій милий! — заголосила Ганна. — Чи я ж його не любила, не жалувала? Од свого рота одривала шматок хліба та годувала його; за останній шаг купувала йому гостинця. Ночі недосипала, пряла йому на сорочку; не будила його рано, давала йому волю. Останні гроші слала йому на чужину. А скільки сліз вилила за ним! А скільки серце в мене переболіло, як пішов він на чужину! Один тільки бог відає об тім... Боже мій милий, чи побачу ж я його ще хоч раз! Коли б мені, батюшко, побачити його хоч перед смертю! Чи не пише він, батюшко, чи швидко він прибуде додому?
— Ні, бабо, не пише сього, тільки пише, щоб ти продала хату...
— Продала... — сказала вона та й не доказала. Те слово знов вразило її, як ножем.
Ганна вже була й забула об тім, що син її виганяє з хати: вже боліла її душа за своїм сином Івасем!
— Чи далеко та Тула? —питала Ганна. —Якби я змогла, полинула б до його; щоб подивитись на його! Тільки в мене й роду, що був син. А я одна вік свій звікувала у своїй хаті.
Вийшла й матушка, простенька собі, середніх літ, розпитала Ганну й сама заплакала.
Недурно склалася приказка: «Мати порве пазуху, ховаючи для дітей, а діти порвуть пазуху, ховаючи од матері».
Жалується Ганна Марині на свого сина.
— То матері його сторч — та в борщ, — каже Марина, — коли він таке пише. Не продавай хати, от що!
Зосталась Ганна в хаті, не пішла в старці. Та що ж з тієї хати, коли там господарює лихо та недоля! Стара хата невкрита; стоїть, похилившись набік,

читати