Завантажити

треба розмовляти з холопами. Але що з ними розмовляти, - на шибеницю, та й годi.
Х м а р н и й. I справдi, про що розмовляти? Не тiште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд - а розправу, бо не злочинцiв ви караєте, а весь народ, який вiдважився сказати, що вiн не бидло, а має вiльну душу. Спокiй i мир посполитий! Чи не ви ж його зрушили першi? Чи не ви ж першi нагнали в Смiлянщину тисячi жовнiрiв iз регiментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав i нищив його дощенту. А гвалти i злiї ексцеси? Чи не ви ж першi знущалися з нас i в Черкасах, i в Корсунi, i в Жаботинi? Чи не вашi жовнiри викручували руки i ноги, розривали роти, били канчуками, поки м'ясо одвалювалося шматками, мордували, палили живцем! То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я, що ви його самi роздмухали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови, стинайте, коли зможете стяти їх цiлому народовi. Але живий народ, i не вмре Україна, i не буде вам хлопом вiльний одважний народ!
Р у ж и н с ь к и й (крiзь зуби). Собака, пся вiра...
Д у б р о в с ь к и й (до княгинi). Ясновельможна княгиня чула. Панi все ж таки хоче його спитати?
В i л ь к о м i р с ь к а (схвильовано). Так, прошу, мiй пане.
Д у б р о в с ь к и й. Слухай, добродiю Хмарний. Коли ти грабував замок княгинi Вiлькомiрської в Липовцях, там був величезний алмаз княжого роду, так зване Липовецьке жорно, - вiн лежав в опочивальнi княгинi в скринi, на блакитнiй подушцi. Чи не знаєш ти, де подiвся цей алмаз, що рiвного йому немає на всiй Українi? Коли ти скажеш, де вiн, i алмаз цей повернеться до княгинi, я врятую тебе вiд смертної кари.
В i л ь к о м i р с ь к а (втручається). Так, так, мiй козаче, я внесу за тебе викуп королевi i подарую тобi життя, коли ти допоможеш нам вернути цей алмаз.
Х м а р н и й . (мовчить, потiм усмiхається хмуро). Що ж, виходить, i хлопська душа чого-небудь варта, коли вельможна княгиня хоче її купити. Адже ж у панiв усе продається, не тiльки хлопи - i гонор, i ласка крулiвська. Тiльки не купити вам козацької душi, найяснiша княгине, i не скажу я вам, хто взяв алмазне жорно в ту веселу нiч, коли паювали здобич мої хлопцi у вашому шляхетному замку. Шкода менi тiльки, що не було тодi вас iз нами. Дарував би я i вам нагороду на всю вашу ласку хлопам, - i за чиншi, i за льон, i за хмiль, i за прядиво, за обжинки i заорки - за всi канчуки, якими вигнiтали з нас пiт державцi вельможної панi. Тiльки, замiсть алмазного клейнода, ми б надiли вам на вельможну шию найбiльше жорно, що знайшлося б на липовецьких млинах.
Р у ж и н с ь к и й (розлючений, пiдбiгає до Хмарного). Як ти смiєш розмовляти з вельможною княгинею, паскудо! (Б'є його по лицю). Собака, вся крев!
 
Хмарний кидається на нього силкуючись розiрвати залiза на руках. Три гайдуки на превелику силу зупиняють його.
Ружинський одскакує, Дубровський i Брагiнська пiдводяться схвильованi. Вся ця сцена вiдбувається дуже хутко.
 
Х м а р н и й (кричить, силкуючись вирватися з рук гайдукiв). Мерзото! Ти вдарив мене, полоненика, з руками в залiзах. I ця дiвчина не плюнула тобi в лице. Гетьi (Вiдштовхує гайдукiв). Слухай-но, ясновельможна княгине! Я знайду тобi твiй алмаз, я не прошу життя на обмiн - нехай завтра ж зiтнуть менi голову в Коднi - тiльки розв'яжи менi руки, щоб я мiг плюнути в лице цьому негiдниковi! Ось мiй викуп за твоє алмазне жорно!
 
III
 
Тiєї ж хвилини в залу з бокових дверей вбiгає Стеся i перше нiж устигли їй перешкодити, кидається на груди Хмарному з криком "Василю". Це молода гарна дiвчина, в звичайному вбраннi городянки, в гаптованiй перлами кошулi* (* Кошуля - сорочка.) яку видно з викоту оксамитної сукнi, що щiльно охоплює стан дiвчини. Волосся заплетене в двi коси.
 
С т е с я. Василю, Василечку, рiдний, коханий, що вони зробили з тобою! (Гiрко плаче, вся здригаючись, на його грудях).
Д у б р о в с ь к и й (наближається до графа). Дозвольте вам зауважить, ясновельможний пане, що ваш вчинок єсть недостойний шляхтича i рицаря. Порядний чоловiк не дозволить собi бити по лицю зв'язану людину, та ще удекретовану на смерть. Цей чоловiк завтра умре, i його особа священна.
С т е с я (що прислухається до слiв Дубровського, хутко обертається, не залишаючи, проте, руки Хмарного, до якої вона пригорнулася перед цим. Але, почувши останнi слова Дубровського, вона з криком, опанована жахом, кидається до нiг суддi, вхопивши його руку). Нi, нi, ясновельможний пане суддя, цього не може бути... ви не могли сказати цих страшних слiв... ви не можете засудити його... скажiть же, що я помилилась... хiба ж вiн може вмерти? (Вона ревно плаче). Вмерти... вiн... коханий, рiдний... О пане, о вельможний пане суддя.
Д у б р о в с ь к и й (до гайдукiв, холодно). Пiднiмiть цю дiвчину.
 
Гайдуки пiдiймають i обережно одводять набiк Стесю, що тiпається в їхнiх руках.
 
Р у ж и н с ь к и й (робить крок до Дубровського i вiдповiдає

читати