Завантажити

Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.
— Я також маю, — відповів Людота. — їв бо-м тобі землю, роті ходивши.
Він розв'язав довгий згорток ганчірки, який тримав під пахвою, глухо брязнуло залізом об залізо, й писнуло срібне руків'я меча.
— Візьми, княже Гатиле, сей меч і вдар ним камінь дикий.
Гатило взяв і покрутив його в руках:
— Для чого?
— Вдар!
— Намислив єси чари якісь?
— Ні.
— То для чого ж?
— Удар! Осе тобі й камінь.
Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило літ тому з двадцять п'ять, приніс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалік Гатилової полотки, й гупнув нею перед самі ноги князеві:
— Вдар!
Здогад кольнув Гатила по серці, й він подивився на меч у своїй руці. Довге лезо мало посередині гарний рівний хребець і лищало проти вранішнього сонця ясними гранями. Залізне вруччя було виздоблене кованим сріблом із золотими посмугами. На булавиці горів полум'ям ясний камінь-кривавець.
— Удар! — сказав знову Людота. Тоді зозирнувся. Навколо посходилося душ із двадцять боляр і можів, які з бісиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: — Або ж ні, не вдаряй! Дай котромусь можеві, хай ударить.
Він недбало забрав меч із Гатилової руки й дав його Войславові.
— На зуперша ти, боляринеї Вдар сей дикий камінь.
— А як зламлю? — засміявся велій болярин Войслав.
— Ударяй!
Турицький вельміж блимнув на Гатила, тоді на зібраних і простяг руку.
— Ліпий меч... Вельми ліпий... Але ж йой!
Він зважив його на дісниці й задумливо похитав головою. Тоді підняв мечило й гахнув ним об гранітний кругляк — тільки іскри зашкварчали.
— Вдар ще, — сказав Людота-коваль. Войслав розчепірив ноги, підняв меч обома руками й аж хекнув.
— Ану, ти, — мовив Людота, подаючи важку оружину здоровезному воєві.
Той двічі вдарив мечем, і за другим разом сталеве лезо мало не випорснуло йому з рук.
Людота подав Гатилові:
— Вдар, княже, тепер ти.
Гатило, звеселівши, поплював на руку, замахнувся й кресонув раз і вдруге. Іскри сипонули з дикого каменю джмелями. Людота гукнув:
— Розійдіться!
Люди позадкували, Гатило вдарив утретє, й почувся жалібний дзвін. Півмеча відбилось і загрузло кінцем у землю. Князь Богдан потримав уруччя й кинув його додолу, зневажливо блимнувши на коваля.
— Пожди, княже Гатиле, — стримано мовив Людота, бо той уже зробив крок до своєї полотки з прапорцем на версі. — Тепер ось осей.
Він дістав з ганчірки інший меч і підніс Гатилові, тримаючи обома руками.
Великий князь київський узяв оружжя. То був меч зовсім непоказний, як перший, чорне вруччя хрестом мало старі мідяні колодочки. Навіть булавиці не мав. Єдине — був довший і ще важчий за того. Темне лезо меча відливало взорочними доріжками, які крутились, і закручувались бубликом, і знову розпліталися по всьому полотні металу.
— Вдар, — сказав Людота.
Гатило подивився на невищерблене лезо, махнув рукою й ударив. Меч відскочив од каменя набік. Богдан узяв його міцніше й знову вдарив. Сердиті джмелі гранітних іскор полетіли вусібіч, а князь рубав і рубав дикий валун. Люди помалу сходилися колом і стежили з затамованим подихом.
Гатило спинивсь і здивовано роздивився меч. На лезі не було жодної щербини. Камінь же, дикий камінь білів порубинами.
— Що правиш за нього? — спитав Гатило, втерши піт, який виступив йому на чолі від раптового хвилювання. Людота-коваль тихо відповів:
— Нічого.
— Речи, що правиш! — у нестямі вигукнув князь. Але Людота відповів так само тихо:
— Нічого. Маємо з тобою давні вири.
— То дурне, — мовив Гатило. — Речи — й я дам тобі золота, й серебла, й камінців-кривавців, скільки здужаєш підняти.
— Людський живіт36 важить більше за все твоє золото, княже Гатиле. Забув єси? Ходив єсмь роті тобі, землю-м святу їв.
Гатило якось по-страдницькому глянув на коваля й, зітхнувши, сів на порубаний дикий камінь, тримаючи між коліньми однобокий старий меч.
— Де здобув єси його?
Людота відступив на крок і глухо проказав:
— Пощо питаєш, княже? Ходив єсмь пасти корову, й наступила ратицею, бо стирчав із землі. — Людота похмуро засміявся, тоді дивним поглядом виважив князя. — Се є той меч, о котрім я землю-м тобі їв. А було те літ тому двадесять і шість.
Натовп окіл князя та коваля ріс і ріс, але стояла така тиша, що чути було, як важко сопе Гатило, поринувши в думки. Людота-коваль натяг смушеву шапку на самі вічі, підібрав обидва вламки перебитого меча, загорнув їх у свою ганчірку й пішов. Його земляк Лосько, княжий між із рукою на перев'язу, мовчки подався за ним, і люди розступились перед ними, як не розступалися навіть веліїм болярам. І тільки чути було захоплений шепіт: “Коваль з Городища під городом Києвим... Юрів меч... Юрів меч...”

читати