НЕМОЖЛИВОСТІ МОВИ

 

цюрли-цінь

ціть-ціть

цвітьця

 

і знову:

ціть-ціть ціть ціть-ціть

цюррр

 

і дзззззззззз – комаха

 

і далі:

ціть-ціть ціть

цвітьця

 

якби ж то я їх бодай бачив

а то ні – лише комаху

та з комахою розмовляти не хочеться

 

бо що

ну що я скажу комасі?

 

самі подумайте…

 

 

. . .

 

не за тими снігами зійшли

слід-у-слід – але не за тими

вечір радісний мов дитина

притулився – і спопелив

 

то нічого – що вечір він

а ніч вона – то нічого

пливе по світлу тоненький човен

а мовби човгає – мовби тінь

 

отак можливо і ти колись

плаватимеш безупину:

тінь – вона – повернеться в глину

сніг – це він – і не помились…

 

 

. . .

 

грицики стрибають по дорозі

лузають вишневі кісточки

майже сумовиті майже босі

майже Божі нібито пташки

 

нібито не кісточкою з вишні

вигодуй крилатих дітлахів

нібито колись не так Всевишній

три хлібини розламать зумів

 

нібито ж не тільки політати

знаючи ДО КОГО ти летиш…

м’якуші солодкої – про свято

кісточки вишневої – з узвиш

 

а тоді в одвічній насторозі

пилом омиваючись гірким –

грицики стрибають по дорозі

лузають вишневі кісточки

. . .

 

фонетика тиші

Господня роса

і промінь що пише

крилом небеса

 

до чистого звуку

живого чуття

немовби за руку

приводить Дитя

 

до звуку з якого

помоляться Втрьох –

так з Бога Живого

рождається Бог

 

 

ДВА ІСУСИ

Із циклу «Образи́»

У центрі – святий Миколай, ліворуч від нього –

дорослий Ісус, а праворуч – Богородиця

з маленьким Ісусиком на руках.

Це старожитня волинська ікона,

яка зберігається нині в Житомирській картинній ґалереї

 

нарешті можна нічому не дивуватися

нарешті нарешті можна нічому не дивуватися

зустрівши Їх чотирьох між них два Ісуси

один ще Дитина у Матері на руках

 

дивові не дивуються з дивом усе інакше

Менший проситься з рук біжить наперед хоч далеко й

не забігає Старший сміється Йому очима старшого брата

трохи уже сумними трішечки ледве-ледь

 

біжи сам Ісусику Ти знаєш куди Ти знаєш

навіщо стільки тут дивовиж хочеться всі їх бачити

хочеться всі пригорнути бо дивові не дивуються

менший брате Ісусе пастушку підперезаний пояском

 

з ними святий Миколай він розкладає ватру

Мати сидить на колоді узявши лице в долоні

Старший Ісус назбирає хмизу а Менший Йому допоможе

нарешті нарешті нарешті можна нічому не дивуватися

 

 

КОЛИСКОВА ДЛЯ ІСУСА

Із циклу «Образи́»

 

У музеї гончарської родини Пошивайлів ув Опішному

зберігається старожитня народна ікона: маленький Ісус

спить на хресті, над ним витає Голуб-Дух, а ще вище

Бог-Отець тримає руку на Земній кулі, омитій Христовою

кров’ю. Праворуч від Ісуса півень, а ліворуч – чаша.

 

тихо, тишо… тихо, ша…

хай ніхто не поспіша –

на хресті із кипарису

спить Незаймана Душа.

 

спи, Дитинко, – ще не час,

іще півні не кричать,

під оливковим хрестом ще

ані списа, ні меча.

 

лиш витає Голуб-Дух,

примічає кожен рух,

і холодний хрест із кедру

німо горнеться до рук.

 

спи, Синочку, спи, Малий –

тіло до хреста тули…

з переповненої чаші

ні краплини не пролий –

 

доки з’являться з нічого

білий і червоний човен –

і на сині валуни

не піднімуться вони –

 

і з розплющених очей

сон терновий потече –

до плеча тобі торкнеться

і окутає плече…

 

на оливковій горі

тіні дибають малі –

то одна, то друга схожа

на зображення землі.

 

там зринають із нічого

білий і червоний човен –

і зникають в нікуди

сині місячні сліди.

 

тихо, тишо… тихо, ша…

усміхається душа…

чи тобі, а чи мені

усміхається вві сні…

 

 

ЦЕРКВА З ОЧЕРЕТУ

 

Ще на початку ХХ ст. на березі Ворскли,

в селі Куземині, була церква, сплетена з очерету

 

я тебе не чую

церкво з очерету

над зеленим криком

я не знаю де ти

над блакитним тремом

ворскли вікової

я не бачу де ти

я не знаю хто я

 

десь ти вікувала

сплетена з тривкого

десь бобри і риби

поклонялись Богу

а між ними птиці

запахи і люди

церкво з очерету

де тебе не буде

 

церкво споришева

церкво полинова

зі стебел і листя

із душі і крові

з голосу і крику

словом на сторожі

це ж яка велика

Твоя церква Боже!

 

у небесну ворсклу

у снагу і лету

ти колись вплелася

церкво з очерету

літургія тиші

там звучить і нині

очеретом дише

Бог і Україна

 

наслухаю хто я

начуваю де ти

ще колись посто́ю

в церкві з очерету

помолюсь і здмухну

свічечку із воску

та й ступну старенький

у небесну ворсклу

 

 

. . .

 

 

Ка́жут, шо у Си́готї йи, ци де там, шьо продают

анти́пки у фльишка́х; а́ли то ніхто́ ни мо́же си зва́жити

купова́ті, бо то тра́ба зріка́ти си Су́са Христа́

і Ма́тери Бо́жої.

Із леґенди, яку В.Гнатюк записав 1912 року в Розтоках –

тих, що на правому березі Черемоша

 

оце базар – ні совість, ані страх,

а тільки торг, що не докаже й спорту.

чудний товар – антипки у пляшках...

купуйте чорта! ну ж, купуйте чорта!

 

домашнього – на будь-яку журу,

на всі потреби помічний і падкий.

кому який, звиняйте, по нутру –

того й беріть всього лиш за десятку.

 

купуйте, ґаздо – він зовсім ручний,

він вам забавить діти і худобу,

ще й дуже склідний – тільки помани,

і вже він ваш зостанеться до гробу.

 

нікого нині й так не перейма

ніяка віра ані осторога!

ви не кремпуйтесь – совісті нема,

купуйте чорта – як же вам без нього?

 

беріть плящину або, може, й дві –

в сім’ї буває, знаєте, усяко...

як є яка жура на голові,

купуйте чорта – вам уже однако.

 

відкрийте пляшку – ось він, тільки ваш!

ви й так із ним днюєте і ночуєте!

ви й так усі забули «Отче наш»! –

купуйте чорта! чом ви не купуєте?

 

ви теж у пляшці – на саміськім дні!

у вас ще більші роги є і ратиці!

чи то ви, люди, чесні – чи дурні,

що боїтесь до себе признаватися?

 

та це ж базар – ні совість, ані страх.

та ж тут ніхто не згадує про душу!

чудний товар – антипки у пляшках...

не ходовий – але продати мушу...

 

 

 

 

. . .

 

1.

 

без гайворонів

стелиться повітря

попри саміську землю

де-не-де

судомно оминаючи дерева

 

немовби Той Хто має тут

пройти

а може навіть має

пролетіти

сьогодні притулятись до

дерев

чомусь не буде

 

а чому?

чому?!.

Конец формы

 

2.

 

порипує смерека –

прокинулась ачей

і кості розминає

 

ох і застоооялися за зиму

ох і стомииилися

кооості

 

чуєш сооойко

як мені соооолодко

 

ке

ккеее

 

Конец формы

3.

 

така волохата

аж дивно

така во

ло

ха

та

 

із першого проліска

мед

п’є

!

Конец формы

 

4.

 

туео

аль еї

лілое

дуже лілое

майже як еее

 

і хмарини між ними

бліді

аж прозорі

 

а може

скажу Йому все

 

ну чому б Йому

все

не сказати?!

 

5.

 

на гілках цього дуба

гойдалась малою

гралася

моя бабуся

 

прихилюся спиною до стовбура

чую

 

крізь дерево чую

з іншого боку

Хтось іще прихилився

 

дихає

 

я й не посмів запитати

Хто там

Конец формы

 

. . .

 

як мало треба – лиш краплинку сонця

лише тоненьку крихітку тепла

для того щоб усе було собою

 

і щоби цей маленький павучок

тобі на граблі вистрибнув з-під листя

вдихнув на повні груди прілий запах

і здивувався: ось уже й весна!

 

і ось горішок – розімлів і репнув

а ось кропива зиркнула з-під прілі

та й усміхнулась – чи вона вже знає

що нині ти радієш навіть їй

 

і навіть павукові – адже він

хороший хлопець сонячна істотка

гарнюсінький – дмухну – ану ж бо друже

лети і смійся…

смійся і лети…

 

ПЕРЕТВОРЕННЯ

Пам’яті бабусі Марії

1.

 

пропишеш час, яким би він не збувся.

той, що не збувся, першим і пропишеш;

а далі той, що мусив би збуватись,

якби було чому –

то синій час;

у ньому часом проблиски бувають

чи відсвіти, а часом навіть брижі:

гойднеться від країв до середини

холодна маса, вишкіриться чорним

і десь тобі затихне… десь в тобі.

 

чекай, чекай – розгладяться вони ще,

ці мов мурашки по живому тілі,

які пекучим льодом пропікають,

катуючи – вони іще минуться;

та щось вони залишать по собі –

щось те, чого ні пусткою назвати

не можна, ані виповненням теж –

 

однаково його ти не назвеш

ніяким словом – слово ґудзувате,

воно уже не порятує нас,

 

як не прописуй – брижі невмолимі,

коли чорніє порожнистий час,

і ти із ним чорнієш… або з ними…

 

 

2.

 

отам ось місяць… ні, його не видко,

але він там – крізь хмари ледь зринає

тоненький відблиск, мерехтливий прозір, –

тому я знаю: місяць нині є,

 

і я ось є,

і є ота смерека,

де зранку на саміському вершечку

строката жовна всядеться й розкаже

мені усе, що сталося вночі:

 

утік-утік!

потоком-потоком!

лови-лови!

утік-утік!

 

звідки вона про це знатиме,

я й не здогадуюсь:

тепер-бо жовни нема

і нікого нема,

нікогісінько.

 

сам лише місячний промінь, –

один-єдиний пробився, –

тікає-тікає!

потоком-потоком!

 

Господи, невже я кинусь його ловити?

невже я… Господи!

 

 

 

. . .

 

ще я – повірите – не знав

як заспокоїти ці крила:

мені душа не говорила

навіщо видима вона –

 

хто мусить бачити її

( КОГО побачити він мусить?!) –

хто і коли поверне душу

до безневинних україн –

 

щоб заспокоїлась душа

і відігрілася душею –

…за те що я услід за нею

услід за нею поспішав…

 

 

ЛІЛІЯ

 

загоюй нас

колись-таки і ми

загоїмося

 

пальцями по лезу

видряпуючись в різні небеса

немов твоя запишнена краса

мовчанням недовипитим належить

 

на ядрених настояна спиртах

загоюй нас, красо немилосердна –

пелюсткою тичинкою осердям

усотуй страх

 

немов ще доки квіткою була

ти знала все про наші горді рани

до них тулитись – істини не стане

хіба – тепла

 

хіба чогось про що не запитав

коли ширяв як ніж у піднебессі

коли із леза скапували перші

краплини трав

 

коли за крок до вищої пітьми

вплітав тебе мов зірку у волосся

загоюй нас – колись таки і ми

загоїмося

 

 

. . .

 

усе отут – ні солодко ні близько

усе як є – хоч сутемінь пряди

саме життя – тоненьке ніби плиска –

летить на воду – себто до води

 

осінньо зблиснуть крила над потоком

примружиться під крилами вода

і далі мить – коротка ніби спокій –

у позасвіття плискою зліта

 

. . .

 

майже так само сьогодні весна приходила

майже так само пішла собі – як весна

якщо триматися стежки буде не так і холодно

якщо триматись за руки не така уже і

 

страшна буде тобі ця свобода: чи то передцвіттям

чи післяцвітом – хтозна: віриш – не віриш – звірієш

доки така свобода тримається світу

спілкуватися віршем тривожно – у ньому

 

ніжність навіть у цьому – моєму – твоєму – нашому

рваному і сумному – навіть у цьому!

кажеш, весна приходила…

кажеш, прикрасила…

забудь про це, друже. збирайся. ходімо

 

додому

 

 

. . .

 

а все тому що пташкою була

такою як мені перекортіло

коли пантруєш тіло – буде тіло

огорнуте халатиком крила

 

і доки палять сивий сухостій

і дим тоненько в’ється поміж гілля

тоді і ти постій у цьому тілі

ось тільки лиш злітати не посмій

 

бо все що нині випало з гнізда

покірно відкладеться в інші гнізда –

а те на що не здатна відповісти

уже тобі під крильце заліта

 

Конец формы

 

. . .

 

сама серцевина ­–

і більше ні сніг

ні волоки ні тепло

не сповиватимуть рук твоїх

немовби усе – було

 

немовби навіялося з вітрів

насипалося зерна

я грів у долонях

подихом грів

нехай крізь пальці зрина

 

сама серцевина

саме єство

яке не поколе губ

на ли́ству лягай, золота листво́ –

на ли́ствицю сю нагу

 

на білий керунок живих життів

на теплу печаль зерна

губами грів

не губами грів

нехай на губах зрина

 

 

. . .

 

очима проталин

тонкими губами проталин

самими проталинами

синісінькими аж білими

скажи мені що весна

 

скажи що з повітря

вологі рибки злетіли

торкнулися сонця плавцями

бринять собі та й бринять

 

очима проталин

тонкими губами проталин

сонцем підталим

ловлю тобі рибок вологих

тремтливе аж біле

повітря тобі ловлю

 

а воно

бринить і бринить мені в пальцях

бринить і бринить

вологе й біле

повітря

 

ну ж бо

скажи що піймав

Катрусю

ну ж бо

…не кажи

 

 

. . .

 

сьогодні чотири дрозди прилетіли

але не співали чотири дрозди

лише для гніздечок місцину гляділи

та певно іще не хотіли знайти

 

це майже чудово – між нами дроздами –

іще політати над цими світами

іще притулитись щокою до сонця

іще походити по гілці босоніж

 

іще зачекати хай світ задроздиться

і пурхнуть до сонця за кожним дроздом

строкаті рум’янці тоненького листя

в якому нарешті сховаєш гніздо

 

Конец формы

 

. . .

 

не до того місяця – пішки

лиш би запитати – ачей

хай і на хвилиночку – трішки

він тобі пече – не пече

 

він тобі гойдає – колише

тишу що над вишні зійшла

жебонить з-над місяця тиша

та що вже на небі була

 

та що вирувала – і гріє

та що завмирала – і є

що рудими вишнями вмиє

золоте обличчя своє

 

усміхнеться трішечки – трішки

з листя синьоока роса

та й уся до місяця – пішки

почерез нічні небеса

 

 

 

. . .

 

усе на світі – флокси на дощі

стікає мед рожевими губами

усе так само – ні – усе так само

як і на світі – флокси на дощі

 

рожевіє за краплею життя

і золотий димок наперед краплі

і заполоччю солодко й неквапно

рожевіє за краплею життя

 

і чорно-біла кішка шелестить

краплинами пелюстками травою

мед на губах і голос над губою

рожеву тишу облизнула мить

 

дощ жебонить сюркоче жебонить

сюркоче жебонить і знов сюркоче

стікає мед і затуляє очі

усе на світі облизнула мить

 

 

. . .

 

яке зозулясте небо!

яке подощів’я вітряне!

брижі й брижі на овиді

 

ось і птаха спіткнулася

ось і яйце загубила

 

 

. . .

 

і сливи і вишні і деякі інші історії

з синім відливом з червоним аж синім відливом –

все це сьогодні по двічі по тричі повторимо

перше ніж знову посходяться вишні і сливи

 

перше ніж знову – ніколи чи майже ніколи

перше ніж завше – навічно – вони не зійдуться

синім відливом земля осягає поволі

праведно-грішні історії перших приручень

 

тепло-зелена душа тепло-біла терниста

тепло-прив’яла на жовто-прив’ялому сонці

тіні під листям – і зорі і небо під листям

сині історії – інші… не завше… назовсім

 

 

. . .

 

які вони красиві – кавуни

щокасті кавунці кавуненята

кавуники кавунчики – вони

не втомлюються жити і лежати

і ніжитись

і не кажи про ніж

тут при ножі хіба що серце терпне

а він собі живе допоки репне

а щойно репне – слухайся і їж

 

 

ЧУФУТ-КАЛЕ. НАТУРАЛІЗМ

 

Віршеві Юрія Бедрика

«Чуфут-Кале. Романтизм»

 

отут жили печерні караїми

і певно їм печально тут жилось

червоний дощ із чорних суголось

нечувано приходив тут за ними

 

це просто скали – решту все здалось:

вітри безбожні безпритульні зими

мінливий світ скиталище незриме

і час коли навідається хтось

 

навідуються тут лише вночі –

сюди доперти справжня кара Божа

яким Його ім’ям не наречи

 

і їх незмінно зупиня сторожа

і пригощає каменем чи може

не каменем а тільки абичим

 

 

. . .

 

іще кільканадцять міст тримаються на фонтанах

іще кільканадцять слів самі себе фонтанують

та щойно не стане води мене і снігу не стане

визбируй їх тоді сам ошую і одесную

 

виловлюй їх у траві солоних і вайлуватих

в коров’ячому сліду напоєних дощовинням

беззахисні ці міста – як тільки приб’ються до хати

то так тобі вже й тремтять мов Богові душу винні

 

скупаєш тоді усіх і – в загорду та на пашу

ось київ який ребристий ось харків на праву задню

накульгує ось донецьк не вивчений Отченашу –

парадні колись були а нині бач безпорадні

 

ще вигодуєш ачей – котре по спині почухай

котрому й шерсть підстрижи бо ж ондечки лізе в очі

а то напевно франківськ вимий йому за вухом

бо сам він не дістає хіба що дуже захоче…

 

а вже коли підростуть і будуть тебе любити

і будуть дивитися в руки коли ти несеш їм пійло –

тоді відпускай по одному – може котресь і житиме –

а мо’ вже й пізно

 

 

. . .

 

коли міста просякнуті корінням

тоді розчути їхню тиху мову

напрочуд легко – майже із очей

вона струмує дихає тремтить

 

це мова міст приречених любити

а не ламати те що вже зламалось –

безрадісне губате посполите

недостеменне – а проте живе

 

рідню його – підважую й рідню

саме з собою – як вогонь з вогнем

як голос що спирається на голос

 

та тільки надто різні голоси

цікавляться – вкусив чи не вкусив –

немов у них мовчання відкололось

 

 

ЩЕ ПРО НЕМОЖЛИВОСТІ МОВИ

 

1.

тут забагато осені

вона всотується цією рікою

і якщо опустити долоні між її тепле прочитування

можна відчувати на дотик ледь тугуваті літери

або зачерпнути повну пригорщу їхнього звучання

 

але між пальцями

тонка вузлувата оселя

тріпоче немовби тішиться своїй безпечності

чи твоєму тонесенькому небові поміж губами

 

бо насправді кожен звук усе ще походить з небес

і в небові тане

лишаючи по собі тремтливу оселю водоповітря

розгойдану і тривку поміж пальцями

 

що залишається від нього

окрім невпевненого

невимушеного

згасаючого

тремтіння

хто порозсипав по узбіччях ці порожні бляшанки

із-під надійно законсервованих колись звуків

 

відчуваєш як гуснуть вони щоосені

як гасне їхнє безпричинне похлипування

зависнувши поміж небесами

зображаючи

однойменні мовчання

які

взаємознищуються

 

2.

поміж оберегами

списано зграйку імен

так що й не дочекати

хто із них кого вберігає

звірі на берегах

все ще приречені відганяти несвідущих

 

мова як суголось

мова як листя

мова як просторікуваті патли

колишнього неандертальця

відрізані й випущені за вітром

а раптом кудись приб’ються

все одно ж відростають нові

 

а вони накрили це простоволосе гніздо

і хоча тут звуків замало

і поєднувати їх безконечно не випадає

а все ж і вони

оберігають когось

 

досі

 

. . .

 

це була дивна комаха

доволі велика

з довгим тоненьким хоботом

гнучким і красивим

 

вона підлітала до флокси

зависала в повітрі

устромляла хобот у квіточку

швидко випивала нектар

і ледь-ледь посувалася до наступної

 

й синя із ночі флокса

умить червоніла

 

я кидався до хати

хапав фотоапарат

але завжди не встигав

– усі флокси червоні

а моя комаха вже відлетіла

 

я не знав як її звати

звідки вона родом

хто її батьки і друзі

заміжня вона чи ні

я годинами

висиджував з фотоапаратом у флоксах

чатував усю ніч

ні на мить не зімкнув очей

а коли забіг до хати

щоби просто попити води

– усі флокси червоні

а моя комаха вже відлетіла

 

я називав її слонокомахою

комахослоном

слоником з крильцями

я залишав їй краплинку меду

в горнятку з квіточкою

але до нього липли

самі лише оси

 

тепер знову сиджу

знову чатую

а флокси вже відцвітають

скапує тихо

перше листя з горіха

майже коричневе

з трішечки синім відливом

 

ось забіжу до хати

щоби просто напитись води

– а тут всі дерева червоні

й моя комаха вже відлетіла

 

 

. . .

 

зима, що підійшла впритул до наших витворів –

до диму з димаря і димаря із диму –

обвітрює лице – собі лице обвітрює –

і схожою стає – здається – на людину

 

а ми собі самі – і гріємось – і все,

що у печі кипить і вариться і булькає –

усе це ми самі – розтали і розбурхали –

і дим його несе… несе… несе… несе…

 

Конец формы

 

. . .

 

понад ставом сонне літо стало

палить так що всидіти не смій

ніби нас багато а не мало

на землі задихано рудій

 

ніби ми прийшли сюди не жити

а хіба лежати у траві

доки небо – синє, соковите –

нам усе про себе розповість

 

доки горда як вишнева раса

птаха сонця скаже що вона

вдосталь позмагалася із часом –

тож нарешті поклює зерна

 

 

ЖИТТЯ ПТАХІВ

Майже вільні сонети

ЗЯБЛИК

 

оце вже й дощ минувся круглолиций

і кирпоносий – нібито й не дощ

а так собі – маленьке дощеня

попустувало й шугонуло в хмарку

 

аж ген за ним іде сердитий тато

бурчить і дметься: ну стривай синочку

ось вивільню я зараз ременяку

по босих п’ятках блисну навздогін

 

а далі хмарка-мама: угамуйся

нехай дитя побіга по калюжах

солодше буде спати уночі

 

тоді вже й зяблик визирне зі сховку

і задерикувату скоромовку

зацвірінькоче: ось і по дощі

 

 

СОЙКА

 

я буду птахом – ти ж зостанься птахом

з четвірка звуків витворивши мову

яка усім подобатись не мусить

а буде просто мова – просто інша

 

і будемо ми іншими птахами

перелітати з хижого на хиже

пручаючись безмовному повітрю

яке не знає що воно живе

 

яке не знає що злітати важко

так само як в четвірко хриплих звуків

укласти все що рветься із-під крил

 

що скаже хтось: яка красива пташка

але в яких немилозвучних муках

її слова вертаються у пил

 

 

ДЯТЕЛ

 

хто стукає – тому не докоряють

він знає що́ засвідчити повинен

яку раптову невимовну звістку

однакову для всіх на світі мов

 

він просто має право не сказати –

найважче найсумнівніше із прав –

утримати в собі свої знання

і тільки стуком виливати душу

 

бо в тій пустелі із якої вість

час витікає так нестямно гулко

що жодну комашню не промине

 

та тільки хто пташині оповість

про сонце що подібне до ярмулки

таке ж червоне і таке ж сумне

 

 

ЛЕЛЕКА

Дочці Лізі – на «замирення»

з однойменним віршем Василя Голобородька

 

це дуже повагом – і дуже чорно-біле

осмислення усього що збулося

тому що не могло ніяк позбутись

своїх найголовніших почуттів

 

тому воно повторюється вічно

за білим чорне і за чорним біле

в по білім білій вишитій сорочці

в свитині що наопаш – чорній-чорній

 

ой леле! це ж насправді! це воно –

життя лелек з якими заодно

вже не вітри не вигони – а душі

 

що мусять підійматися з боліт

у цей пекучий чорно-білий світ –

як почуття – караються – а мусять

 

 

ТРАВ’ЯНКА

 

несолодко гніздитись на кургані

хтось надійде – і мусить тоді тато

виманювати і відволікати

допоки мама береже гніздо

 

а далі добре – ось тобі пшениця

і соняшник і тиша і краса

і вже душа немов у небесах

на цім кургані солодко гніздиться

 

лише б не нагодилась татарва

не град не жид не лях і не москва

не засуха – всього було б по вінця

 

і час би тік спроквола крадькома

і ще була б далека та зима…

для доброї трав’янки – українця

 

 

ГОРИХВІСТКА

 

цих сіл уже немає – час тугий

укрив їх невидющим шаром болю

твердим як наст холодним і сипучим

як потерть що її лишила шашіль

 

там мешкають самотні павуки

вони крізь дах проломлений вітрами

за місяцем вночі спостерігають

і доплітають павутину хмар

 

аж доки птаха чорна як невістка

змахне хвостом червоним аж гарячим

і крикне спересердя: горимо!

 

тоді зійде на небо горихвістка

і засміється може чи заплаче

не знаю – ми від неї втечемо

 

 

ПЛИСКА

 

це дуже близько – там де всі живі

де навіть час не вказує причини

присутності – повіривши у те

що він тут справді бажаний не-гість

 

я дивовижну плиску там зустрів

не білу і не жовту – а тремку

із голубими ясними очима

із поглядом вечірньої води

 

вона сказала що боятись гріх

що нас вона нітрішки не боїться

лиш послідовно відміряє вічність

 

щоб ми не забували ні на мить

що час біжить біжить біжить біжить

а ми йому давно не перші стрічні

 

 

ПОВЗИК

 

світ починається з ялини

і в сад веде зеленоокий

де яблука підперши щоки

сміються: нумо, дотягнись!

 

я там загоюю провини

і заколисую неспокій –

але зачувши мої кроки

птахи ховаються увись

 

куди ви?! я ж не ворог вам!

дещицю не сліпої сили –

любові тихої віддам

 

вони ж, спинаючись на крила:

тобі ми повзика лишили

навіщо – здогадайся сам…

 

 

 

читати