Завантажити

до зимового сну. Листочок теж змінився. Жупанчик його вже знову зносився і набув коричнуватого відтінку, а сонячний Зайчик нового йому не приніс. Та й рідше він уже навідувався до Листочка. Ліхтарик у Зайчика вже не так грів, а того тепла вистачало лише, щоби трішки зігрітись, поки Зайчик близько. Коли ж він стрибав далі, ставало холодно і незатишно.
Якось пізно ввечері, коли Листочок уже задрімав, почулося чиєсь шепотіння. Листочок розплющив очі. Біля нього на гілочці сидів його друг Вітер, вже великий та сильний.
- Що, Вітре, ти мені приніс? Яку звістку? - запитав Листочок.
- Слухай, Листочку. Чув я, як моя мати Буря із бабусею Зимою домовлялися, що сьогодні вночі похазяйнують у лісі. То ж тримайся, якщо ще можеш.
- Прощавай, Вітре. Спасибі тобі, що попередив мене. Та не буду я більше опиратися твоїй матері, бо вже і мій час настав. Тепер я мрію лише про те, щоби допомогти якомусь звірятку - їжачку чи лисичці. Коли заберуть вони мене до себе у нірку, то буду я там їх зігрівати. Тож прощавай, Вітре! Та якщо й ти будеш сьогодні у лісі, то я б хотів, щоб саме ти покатав мене не своїх плечах, я вже давно про це мріяв - літати, як Метелик.
Тої ночі справді була сильна Буря, і Вітер їй допомагав. А Листочок вже й не опирався. Тільки вітер подув поривисто, а він спокійно відчепився від гілочки та піддався його волі. Листочок летів над лісом, насолоджуючись цією миттю.
- Як же гарно літати! Підніми мене вище, вище. Тепер я знаю, чому таким щасливим був Метелик - він все життя літав! - кричав Листочок Вітру.
І Вітер не поспішав. Він ніжно ніс на своїх плечах друга, котрий лише раз у житті міг політати, і не квапився опускати його на землю.
- Ну все, друже Вітре, опусти мене, будь ласка, он біля того пеньочок. Політав я уже вдосталь. Моя мрія здійснилась. Спасибі тобі.

Новий друг.
Тремтячи від холоду, лежить Листочок біля пеньочка. Аж чує, хтось його у бік штовхає та сопе над вухом. Розплющив Листочок мокре очко:
- Ти хто і що тобі від мене треба? Бачиш, я від своєї гілочки відірвався та тут тепер буду лежати. Не займай мене, а йди собі своєю дорогою.
- Мене звуть Їжачком, - заговорило звірятко.
- І я саме шукаю друга, який би допоміг мені лютою зимою моїх їжачат зігрівати. Ходи до мене жити. У мене сухо, чисто. З тобою нам тепліше буде, та й ти не будеш мерзнути тут холодними днями.
Листочка така несподівана пропозиція дуже втішила:
- До тебе? Жити цілу зиму? Ти не жартуєш? Коли так, то я згоден, все одно мені нікуди податися. На свою гілочку я вже не зможу повернутися. Піду до тебе, Їжачку, - погодився Листочок.
- Тоді вилазь до мене на спинку. Вхопись за колючки та підемо скоріш у нірку, бо замерз я, та й тобі треба відігрітись.
Виліз Листочок до Їжачка на спинку і подалися вони до його нірки жити.
Жили вони у мирі та злагоді. Листочок допомагав Їжачкові зігрівати його діточок, і всі були йому за це вдячні.
Інколи у ясний зимовий день зазирав до Листочка його друг - сонячний Зайчик, але тепер вже не зігрівати, а тільки посвітити у темній їжачковій норі. А у сніговий день, у хурделицю, залітала Росинка, одягнута у пишне біле снігове вбрання, і називалася вона тепер Сніжинкою. Та ще Вітер час від часу морозним подихом обдував нірку Їжачка, вітаючись із Листочком. Листочок аніскілечки не шкодував, що покинув свою гілочку. Він став комусь у пригоді, як і хотів, і від того був щасливий.



1

читати