Завантажити

за лісом.
— То ти й обідати не прийдеш?
— Ні, — якось сердито відповів Оксен і, загорнувши в газету хліб та сало, ступнув до дверей.
— Оксене...
— Ну?
— У Сергійка чобітки зовсім порвалися, босий у школу ходить. Може, ти в район їхатимеш, то попитаєш? Я тобі й мірочку приготую.
— Привезуть у магазин під заготовку, тоді й купимо, — похмуро сказав Оксен і вийшов з хати.
Олена глянула у вікно: в сірій світанковій млі стрельнула іскрами цигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки. Олена зітхнула і запалила світло, потім потягнулася до скрині, щоб дістати спідницю, і раптом відчула сильний приступ нудоти, сіла на ліжко і деякий час сиділа непорушне, прислухаючись до сонного дихання сплячих хлопчика й дівчинки, що лежали, розметавшись, на ліжку, збасувавши із себе рядно. «Буде й третє», — сумно подумала вона і поцілувала сонну дівчинку, що спала ближче до неї. Сина вона посоромилася цілувати, бо він уже був школярем.
Життя Олени, як і кожної сільської жінки, проходило в щоденних клопотах по господарству, боротьбі за шматок хліба, турботі про дітей. Оті їхні вічні скарги: «Мамо, як учора мене штовхнув Хомин Миколка, а я впала, а спідничка й порвалася» (це говорилося ди-тдною при закладеному в рот пальчику і хитрому поблискуванні очей, бо ніякий Микола її не штовхав, а спідничка була порвана на колючому дроті, і мати про це знала), ота занадто вже часта розмова з учителькою, яка вічно нарікала на поведінку сина, а він, повернувшись із школи, на запитання матері: «За що ж ти побив притулівського школяра?» —відповідав:
«Хай не лізе, я його перший не займав», — оце все тривожило і хвилювало її. Вона була люблячою, але разом з тим і суворою матір'ю. Дочка її боялася і слухала, зате Сергійко, як тільки зринав із дому, забував про материні накази і запотиличники, робив своє: нишпорив по чужих городах та садках, драв сорочачі гнізда, бився з дітворою, дражнив собак, — одним словом, робив усі ті збитки, які присущ! всім дітям його віку. Навіть дома, коли мати по гарячих слідах зашивала йому розпанахану сорочку або штанці, він проявляв нетерпіння і тривогу, коли чув малиновий розбишацький свист своїх однокашників, які сиділи де-небудь під тином і вже викликали свого отамана, бо десь намітилося пильне діло. Тоді він неспокійно позирав на двері і рвався надвір прямо з голкою і ниткою.
Найгірше Олені приходилося зимою, коли майже кожен день чулося від дочки: «Мамо, в мене горло болить». Сергійко ж не жалівся, хоч вночі бухикав, аж у грудях ревло. Ганяє-ганяє в школі на перерві, наїсться снігу, от і маєш клопіт — заганяй обох на піч, напувай пареним молоком з овечим лоєм та ще пильнуй, щоб і череня не провалили, бо хіба ж усидять тихо?
Повкривавши дітей, Олена підійшла до печі, щоб розпочати свій звичайний трудовий день, тобто варити, прати, доїти корову, годувати дітей, прибирати в хаті і до того всього вчасно вийти на роботу в артіль та чесно працювати разом із всіма людьми, щоб на неї не нарікали люди, що коли вона головиха, то можна й відлежуватися.
Між тим Оксен ішов селом, дразливий і гнівний, і цей гнів чіплявся до нього кожного ранку, як тільки він прокидався від сну. Такий стан не був наслідком примх чи свавілля Оксена, як це йому приписували деякі люди, особливо ті, яких він не любив за лінтяйст-во. З думкою таких людей Оксен не рахувався і провадив з ними рішучу боротьбу. Той стан, в якому зараз перебував Оксен, був викликаний іншим. Оксен знав, що, прийшовши до артільного двору, побачить ті ж самі недоліки, які були вчора, і що всі ті люди, яким він вказав на неполадки, замість того щоб виправити їх і не допускати надалі, будуть виправдовуватися і присягатися, що вони в тому не винні, і розводитимуть руками. Конюх, якого він обов'язково застане сплячим у своїй комірчині, на запитання, чого коні й досі не годовані і не напоєні, запевнятиме, що «давав три рази і напував, хоч і сторожа запитайте». Приходив сторож і, майструючи цигарку, цікавився:
— Що, може, щось украдено?
— Це вам видніше. Ви — сторож, — тамуючи гнів, говорив Оксея.
— У мене не вкраде. Я цілу ніч на обході, — вихвалявся сторож, радіючи, що все добре і немає ніякої кражі.
— Ви, товаришу голова, не клопочіться. На весну коні будуть як змії, — обіцяв конюх. — А те, що вони трохи грязні, то нічого не зробиш — у кізяках же сплять. Та й те сказати, що скільки ти не скреби та не чисть, то воно біліше -лебедя не буде. Товаряка.
Оксен знав, що так трапиться й сьогодні, і тому чим ближче він підходив до подвір'я, що чорніло в темряві своїми будовами, тим більше його охоплювало роздратування.
Коли Оксен прийшов на подвір'я — все ще спало. Конюшня була закрита, і він постукав кулаком у двері, але ніхто не відзивався. Тоді він натиснув двері плечем, і вони з сухим скрипом відкрилися, і в лице вдарило теплим духом кінського стійла. Посеред конюшні на стовпі висів ліхтар, від нього падало на землю оранжеве кружальце світла. Оксен відкрив комірчину, де ,спали конюхи, звідти

читати