Завантажити

болотяний бугай, в осоках покахкувала час від часу дика качка, в сазі одноманітно, безконечно кричали деркачі. І раптом хтось тюгук-нув, та так тюгукнув, що аж по воді ляснуло, аж в очеретах шелеснуло — і покотилося левадами, лугами та байраками, і загубилося десь у глибоких ярах.
«Eret» — зрадів Тимко і щодуху побіг на той окрик і незабаром зустрів на мосту Гараська Сича, якого вважали в селі трохи придуркуватим.
— Ти тюгукав?
— Я.
— Хлопців або дівчат ніде не бачив?
— На картині всі вони.
«І справді, сьогодні ж кіної Як же я про це забув?»
Кіно в житті села було видатною подією, до неї готувалися ще загодя, особливо молодь. Хлопці, ті говорили один одному на роботі: «Не забувай же. Після-завтрього картина». А дівчата вимивали коси в та-шанській воді, прали блузочки, пахтилися одеколоном «Сирень» і приходили до хати-читальні чистісінькі, напахчені, соромливі і насторожені: а може, й проведе її який-небудь кучерявий тракторист із кіно додому, поцілує під вербами в пахучі коси, пригорне, приголубить, найкращою в світі назве, — і тоді вона йому серце, мов квітку, розкриє, бо їй уже давно хочеться любити...
Кіно показували в хаті-читальні тільки зимою, а літом крутили прямо надворі, в садку. Глядачі розлягалися прямісінько на траві, а події всі розгорталися на білій стіні: там билися, вмирали, цілувалися, співали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кінофільм «Путевка в жизнь», то таке виробляли, що дільничний міліціонер не витримав і кричав, щоб припинили картину.
Оскільки електромотора не було, то динамку крутили руками. Найчастіше це робив Денис, для загального добра він сили не шкодував і викручував сам по п'ять, а то й шість частин. Але це траплялося тільки тоді, коли йшли фільми любовні або революційні, в противному разі Денис кидав ручку, світло гасло і збуджені глядачі кричали: «Давайте крутіяі» Довго торгувалися, бо ніхто крутити не хотів, а дивитися хотіли всі, і розшукували Дениса, але він на їх крики не зважав, і розшукати його було не так-то легко: садок великий, дівчат багато, попробуй знайди його серед темної ночі. Раз виявив бажання ближче познайомитися із технікою Павло. Поплював у руки і крутонув так, що динамка заскреготіла як скажена і поперегорали лампочки. Павла висварили і більше до техніки не пускали. '
Тимко спочатку був розігнався до хати-читальні, але потім відкинув свій замір, бо вже було пізненько кіно, мабуть, уже давно закінчилося. Мовчки він пішов пустою сільською вулицею.
— Ги-ги, — засміявся Гарасько, показуючи кудись у темряву рукою. — Диви, як прижимаються.
Під чорним стовбуром верби заворушилися дві постаті.
— Матвію, не лізь, бо вдарю. Матвію! Ну, що тобі за інтерес? — тихо гомоніла дівчина.
— А що я роблю? —дивувався парубок.
Тимко, не збавляючи кроку, пішов далі. Але Гарасько йти не хотів і все просив Тимка залишитися, щоб підслідити, що воно буде далі під тихими вербами.
— Я одного разу підзирав за одною парою, так цілувалися, — хихикаючи, розповідав він. — А я як закричу: «Ай-я, як вам не соромно», — а вони й порозбігалися...
— І ніхто тебе не тріснув по гамалику?
— Ні... Ги-ги.
— Не нарвався ти на мене. Я б тебе відсупонив...
Гарасько урвав сміх, мовчки плуганився за Тим ком, загрібаючи пісок своїми босими клешнюватими ногами. Так вони ще трохи пройшли селом і завернули на Притулівку — бічну вулицю, що йшла пісками понад Ташанню. Незабаром вони натрапили на громаду і хлопців, що сиділи в сосні на піску.
— От і каже капітан Немо, — чулося звідти: — «Поховайте мене на золотому морському дні разом із моїм човном». Прийшли до нього матроси, стали на коліна і присяглися на вічну вірність. І не було ні одного з них, щоб не плакав: так їм було жаль розлучатися із своїм капітаном. Зодягли вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського дна, з чорної прірви, жевріє світло — то блисне, то згасне. То блисне, то згасне. То капітан Немо шле своїй бойовій команді останнє «прощай».
— Хомутенкір студент бреше, — зашепотів Гарасько. — З університету вигнали, так він тепер хлопців туманить.
— Мовчи, довбня.
Підійшли до гурту. Улас продовжував далі:
— Так що в кожній фантазії є доля істини. І настане такий час, що зроблять такого човна, а може, вже й зробили, що він буде і плавати, і літати.
— А правда, що на Марсі живуть також люди, тільки не такі, як у нас, а з двома головами? — обізвався з гурту хлопець, і Тимко пізнав по голосу Марка.
— Наука доводить, що життя на Марсі існує, але чи єсть там люди і які вони, поки що невідомо. Але прийде такий час, що таємниці всесвіту, — Улас показав рукою в небо, — будуть розгадані.
— Писалося ж у біблії, що літатимуть птиці і залізними носами клюватимуть людей — от і в літаки. Нам колись на толоці дід Інокеша розказував.
— Тепер, коли наука так швидко пішла вперед і довела закони, на яких тримається всесвіт, біблія — це просто збірник казок, розрахованих на старих дідів, яких

читати