голос

 

мати голос – це як мати

власний автомобіль

так щодня прокидаючись

ти кажеш дзеркалу привіт

ти вітаєшся із сусідами

виходячи у під´їзд

у крамниці ти кажеш

що тобі потрібні яйця молоко

вермішель шніцель і апельсиновий сік

в алкогольному відділі:

червоне напівсолодке і джин

в аптеці просиш презервативи і аспірин

в тютюновому кіоску: потрібні тобі цигарки

і як немає легких

неохоче зголошуєшся на міцні

в банку ти ввічливо перепрошуєш

і питаєш хто в черзі останній

дякуєш оператору

котра професійно всміхаючись

відповідає на твої дурнуваті питання

заходячи у маршрутку

просиш пасажирів

передати водію плату за проїзд

і

майже щодня

спускаючись у підземку

ти бачиш

як двоє німих жебраків

вимахуючи руками

сваряться за життєдайне місце

в міський аїд

***

 

я вийшов з будинку.

вже було темно.

небо саме починало гриміти.

вона стояла під під´їздом сама ­­­–

біла маєчка, під якою у світлі ліхтаря

проступали молоді перса,

короткі шорти,

худющі ноги.

- пригости сигаретою .

- пригощайся .

 

коли я дійшов до самотньої в цю годину

тролейбусної зупинки,

почали падати перші

важкі

травневі

краплі.

я припалив і собі,

зняв окуляри, і все навколо

розплилося у в´язке марево –

автомобільних вогнів,

мокрого асфальту,

темних силуетів старих дерев,

неонових реклам,

спалахів блискавиці,

запахів дощу.

 

за півгодини

вперіщило так, що

шум падаючої води

перекривав гул двигунів

опівнічних машин і автобусів.

випадкові перехожі, прикриваючись

хто чим міг,

поспішали до найближчих навісів,

під´їздів,

цілодобових крамниць.

птахи ховалися під дахами і

мовчали.

 

стіна дощу спустилася з темних небес і

поєдналася з поверхнею

нічного озера.

все змішалося.

лише вода –

і блискавка,

і грім.

 

коли я повернувся до свого будинку,

то змок до нитки,

у моїх мокасинах поселилася небесна волога,

пачку я тримав у руці,

тож кілька сигарет ще зосталися напівсухими.

її вже не було,

жодної тобі маєчки,

жодних тобі персів,

жодних худющих ніг.

 

у під´їзді я зустрів сусіда.

він збирався за пляшкою,

вочевидь не міг заснути.

спираючись на підвіконня,

палив,

недовірливо позираючи на

повінь під ним.

 

дощ закінчився, – сказав я.

неважливо , – відказав він. –

у будь-якому разі

у мене є парасоля.

 

 

***

 

від кінцевої до кінцевої

з десятихвилинними перекурами

Жора ганяв свій жовтий «богдан»

а я

вже чотири тижні

щоранку платив йому 2.50,

щоб дістатися на роботу.

 

це був низенький на зріст чоловік

із хижим поглядом та густою щетиною

у незмінній

темній від поту майці,

на якій друкованими

білими літерами

було написано «ЖОРА».

 

на безіменному пальці правиці

у Жори була величезна обручка,

що, як мені гадалося,

мала щось спільне з його жінкою,

котра, певно, вдягалася у сарафани

з крамниць «для великих людей»,

а взуття собі шила «на замовлення».

 

як і будь-який нормальний водій,

Жора ніколи й нікому не давав квитків,

та, на відміну від решти, –

не вірив у Бога.

замість ладанок і образків

на його торпеді

красувалося щонайменше 10 пачок «кемела»

і 10 «вінстона»,

так,

наче по парним числам він курив одні,

а по непарним –

інші.

 

на лобовому склі,

аби відганяти лихо,

замість хреста

у Жори бовталася підвішена за горло

м´яка

сіра іграшка –

миша,

а шансон у його магнітолі

грав тихо-тихо.

 

навіть у найспекотніші дні того літа

(а такими вони були майже усі)

в його маршрутці гуляли протяги,

і щонайменше двічі на тиждень

у когось крали телефони

чи гаманці.

іноді постраждалі зчиняли лемент,

іноді ж –

ні.

 

так

чотири тижні, на моїй пам´яті,

Жора кружляв пекельним колом маршруту,

часом забуваючи зупинятися на вимогу

своїх пасажирів,

розсікаючи районами,

де більше ломбардів,

ніж смітників,

допоки

одного дня

йому врешті-решт

не пробили трубою голову.

 

цілих два ранки

у Жориному «богдані»

гучно співали про «зону»,

цілих два ранки

у маршрутці

стояла така скажена спека,

що деякі пасажири непритомніли

і сповзали під сидіння,

 

але у ці дні ті,

хто опинявся поруч,

обережно вкладали їм до кишень

випалі телефони і гаманці,

і навіть розштовхували їх

на потрібній зупинці.

 

а потім

знову з´явився Жора

з перев´язаною марлевим бинтом макітрою.

він поплював на долоні,

відчинив вікно,

викинув у нього

образок святого Миколи,

що зостався був після його колеги,

прикрутив гучність на магнітолі –

й усім одразу ж стало зручніше

й легше.

 

Жора тиснув на газ,

крутив кермо,

і здавалося,

що це не «богдан» повертає

праворуч чи-то ліворуч,

а що це сама Земля

крутиться так,

аби Жора міг їхати

лише вперед

і прямо –

 

від кінцевої до кінцевої

назустріч

своїм пасажирам,

своїм перекурам,

своїм черговим травмам і

своїй величезній жінці,

своїй зарплаті і

своєму геморою,

своєму ревматизму і,

врешті-решт,

своєму першому інфаркту.

 

я поїздив із ним ще три дні поспіль,

а тоді – звільнився.

 

 

свінґ

 

її звали Яна.

з самого дитинства

вона мріяла про Варшаву.

там, - казала вона. - жили королі.

там - культура й мистецтво

там збуваються мрії і сни,

як-не-як там колись

народився не один

великий композитор

 

скінчила школу

й вступила в Шевченка

на полоністику

батько й мати не розуміли її

казали: навіщо це тобі, дитино?

краще б пішла на курси аудиту,

бачиш, ми й так вже набрали кредитів,

а тут ще твої заліки,

в будь-якому ж разі доведеться платити.

сама знаєш - ми -

працювали на заводі,

ти ж бачиш

усі ці стовпи

електропередач,

бачиш і ці керамічні чашечки

під дротами,

ніколи ніхто туди не заглядає,

а ми їх виготовляли,

дивись, дитино,

оцими власними руками,

і грошима нам тоді не платили -

платили мішками -

гречкою, рисом, цукром -

раз на два роки могли дати

велосипед «Україна», -

а ти тут зі своїми варшавами..

 

та дитина не зважала,

і коли поверталася додому з пар,

повторювала завітні польські слова -

про добрий день і

хорошу погоду,

а вже тоді йшла на курси

масажу..

 

перша в її житті туристична віза

видалася їй новим народженням,

вона сіла у потяг, ні з ким не прощаючись,

та й, власне, з ким їй було тут прощатись?

 

одразу ж на вокзалі,

в омріяній вздовж і впоперек

Варшаві,

з нею познайомився Марцін -

45 років, вусатий поляк,

відносно забезпечений, палить сигари, -

поселившись у нього,

Яна щовечора вправляла йому хребці

й масажувала втомлене чоловіче тіло

повними молодими грудьми

а через два місяці Марцін

привів до себе росіянку Аню,

аби та танцювала йому стриптиз..

 

вона розповідала усе це мені

в закуреному барі,

де грали молоді джаз-гурти,

так просто, наче розповідала

набридлий щоночі сон,

й у перервах

між вогкими поцілунками

й львівським пивом

казала, що мріє тепер про Відень,

там, каже, теж жили королі..

 

 

сестри

 

ці дві істоти

щодня відкривають для нього світ

і трішечки зносять дах

так уранці відчинивши двері

він бачить їх:

обидві сидять під під´їздом на лавочках

одна навпроти іншої

палять Прилуки

одна - фарбована білявка

інша - фарбована чорнявка

перша працює проституткою

друга - домогосподаркою

одна ще не прокинулась

а інша вже хоче спати

дві сестри

досить потягані

але ще цілком принадні

хай там як

але ж - молоді

тож йдучи на свою роботу

він двічі каже привіт

їх втомлені посмішки

і

два струми сивого диму

впускають його до світу

де він -

менеджер середньої ланки -

має продавати свій зір

і отримувати взамін

папір

і

насправді

він не любить свій костюм

і можливість узяти кредит

адже навіть порівнюючи себе і їх

він відчуває

що програє їм

в сміливості

 

ці ж дві істоти

зустрічають його

коли щовечора він

повертається з праці

тепер уже друга куняє

а перша ще не прокинулась

і

проходячи повз них

він вже не каже привіт

у нього болить голова

і він майже осліп

й почувається так

наче не спав сім діб

і два струмені сивого диму

впускають його додому

зачинивши для нього світ

і він

відчуває до них

трішечки ненависті

 

і щоночі в його уяві і снах

вони цілісінький день

сидять собі під під´їздом на лавочках

дві сестри

одна навпроти іншої

і палять свої Прилуки

і палять

і палять

і палять

і навіть

не кашляють

 

 

НА ПЕРОНІ ПАЛИТИ ЗАБОРОНЕНО

 

середнього зросту й літ чоловік

у чорному й дещо брудному ззаду плащі

сивого буднього ранку

вийшов на перон міської електрички,

котра згідно обіцянки міського голови

з одного берега Дніпра на другий

мала б перелітати

усього лиш за сім хвилин.

 

його кров не підганяла

ані розчинна кава,

ані нікотин.

в його напівзаплющених очах

не грілися залишки снів,

та й очі у нього, власне, були холодні,

як і сам ранок,

й широко розплющені.

він не купив газету «Сегодня»

не дізнався останніх новин

і усе б нічого -

не всім же

робити щоранку одне й те саме,

хай там як, а кожен із нас

має право

по-своєму

повертатись до тями.

 

усе б нічого,

але

цей виродок

почав співати романс

дівчині, у котрої в вухах,

стирчали навушники від плеєра,

аби,

як усім довкола

він безсоромно пояснював,

узяти цю кралю

і склеїти.

 

романс дівчина,

на відміну від

половини перону,

не почула,

тож чоловік у чорному,

нахилившись їй до вуха,

почав цитувати

Мандельштама,

Блока

і Андрєя Бєлого.

у нього був різкий

хриплий голос

і огидний тембр.

електричка затримувалася на п´ять хвилин,

я, як і решта,

стояв,

палив

і хотів я того, чи не хотів,

поволі прокидався

під російську поезію

Срібного віку.

 

зрештою черговий міліціонер

попросив чоловіка

полишити перон,

той намагався пручатися

й висловлювати свій протест ямбом,

коли ж нарешті правоохоронець

заспокоїв декламатора

коротким ударом по нирках,

усі зітхнули

з полегшенням.

 

під´їхав потяг

і натовп,

невпевнено працюючи ліктями,

попер

усередину.

 

 

Люся

 

того пам´ятного літа

мешканці усього нашого будинку

полюбляли залишати відчиненими

кватирки й вікна.

удень же по домівках

як виявилося, сиділи

лише я

і Люся.

 

і якби ми з нею

проживали в одній квартирі,

тобто разом,

ну навіть якби й не спали

в одному ліжку,

цілком можливо,

нам було б трішечки легше.

однак, не склалося -

не наворожили нам на кавовій гущі,

та хай там що,

а ця Люся

зводила мене з глузду.

 

позаяк, відверто кажучи,

моя сусідка Люся

виглядала так,

наче її щодня дерло

щонайменше

троє божевільних кобелів,

і до всього того

галас, який вона зчиняла цілими днями

наводив на думку про те,

що, може, сама вона трохи не сповна розуму.

 

і якби ж ще Люся була дитиною, то

це можна було б якось пояснити і

зрозуміти -

ну ясно, сидиш собі зранку до вечора -

усі поклали на тебе -

як тут не лізти на стіну?

але ж Люся - давно вже цілком доросла

й притомна -

усе ніяк не припиняла голосити.

 

іноді вона зчиняла такий ґвалт,

що я боявся, щоб ця сука

чого доброго не викинулася з вікна -

а з її співмешканцями

іншого очікувати й не доводилося:

такі собі Женя і Женя -

перший - наркоман, що не нехтував

дрібними крадіжками

й приводами в міліцію.

друга - продавчиня в цілодобовому,

чиї зуби перший Женя час від часу вибивав

і здавав на золото.

 

і коли ця солодка пара

завалювалася разом додому

виття Люсі я згадував

як щось божественне

Женя і Женя бухали водку,

підспівували Алєгровій з касетника,

гучно трахалися і міцно лаялися,

Женя бив Женю,

скуб їй, а, можливо, й Люсі волосся,

Женя ж у відповідь робила те саме,

трьома словами - люди активно відпочивали.

 

іноді у вихідні

вони виходили на прогулянку

втрьох

або вдвох

(це якщо Жені

потрібна була "передачка"

або "залог"),

і я бачив ці їхні підбитості й синці,

часом набряклі губи,

уся їх нелегка й буремна доля

відбивалася у чорних очах

Люсі

і прозорому джин-тоніку

в руці Жені

і хоч я й не люблю пекінесів,

Люсю мені ставало трішечки жаль.

 

читати