Завантажити

Вона прокинулася від болю.

Десь в Її лісі хтось вбив дерево.

Вона підхопилась і побігла назустріч болю.

Прибігла швидко. На галявині двоє молодиків в’язали дрова – те, що залишилося від щойно вбитої берези.

Чому люди такі дурні? Не можуть відрізнити сухе від мокрого і живе від мертвого. Не можуть чи не хочуть?

Вона залізла на дерево. Оцінила ситуацію.

Так. Навряд чи ці двоє зупиняться на одній жертві. Вона з сумом зітхнула і приготувалася до подальших подій.

Молодики зв’язали дрова і зачалися вибирати інше дерево. Весело, з посмішками. Працьовиті невігласи. Ось чого шкода. Наче, люди і хороші, а через свою дурість і жадібність гублять природу, а з нею – і своє майбутнє.

Один з парубків постукав обухом сокири о стовбур молодого дуба. Хлопці перезирнулися.

«Чекайте у мене», ­ подумала Мавка.

Як тільки сокира піднялася, то тут же ніби вислизнула з рук нападника та так, що встромилась у землю у п’яти сантиметрах від ноги другого. Той не стерпів образи, а, радше, ­ власного переляку, і накинувся з кулаками на першого.

Мавці, не дивлячись на те, що хлопці вбили Ії дерево, не хотілося сварити їх між собою.

Тому вітер збив з нападника солом’яного капелюха і поніс лісом. Порятунок бриля здався йому важливішим за покарання нападника – це він завжди зробити встигне, а втратиш капелюха – що батькам вдома скажеш? Тому хлопець кинувся за ним.

Перший хлопець вилаявся і витяг сокиру з землі. Розсудивши, що дрова ще потрібні, а той дурень хай ловить свого капелюха сам, він заніс сокиру над дубом вдруге. І вдруге вона вислизнула з рук. І втретє…

А його товариш все бігав за капелюхом.

Мавка вже давно заливалася сміхом, дивлячись на цю недолугість, коли дурна справа набридла що одному, що другому.

«Чортівня якась», ­ сказав лісоруб.

«І не кажи, ­ зупинився біля нього його напарник. – Точно, без нечистої тут не обійшлося!»

Мавка скривилася. Комплімент їй не сподобався.

Її сміху хлопці не чули і саму Її не бачили, бо духів можна побачити лише тоді, коли вони самі того захочуть.

Тим не менш, закидаючи дрова за спину, один з них зле сплюнув: «Чекай, Мавко, ще трапишся Чугайстру».

Було у цих словах щось зловісне. Мавка аж стрепенулася. Що ще за Чугайстер? Чому Її залякують ним?

До лісу, в якому жив Лісовик, йти було далеко. До села ближче. Тому з настанням сутінок Мавка рушила туди.

Вона зазирала до вікон хат, безшумно пересуваючись городами та вітаючись із собаками і домовиками, і, нарешті, знайшла те, що Їй було потрібно.

Родина вже повечеряла. Батько порався надворі, мати пішла до корів, а старий дідусь розважав малих онуків казкою.

Мавка постукала у віконце гілкою вишні.

Найменша, а, отже, найцікавіша дитина підійшла до вікна. (А слід сказати, що діти у силу своєю душевної чистоти бачать духів і при цьому не бояться їх).

- Привіт! – сказала Мавка крізь вікно.

Мала посміхнулася: «Привіт!»

- Слухай, а спитай свого діда, хто такий Чугайстер, будь ласка. Мені дуже треба, ­ попросила Мавка і склала долоні у прохальному жесті.

В очах малої промайнули вогники цікавості і вона побігла назад – діду на коліна: «Дідо, а розкажи нам про Чугайстра».

- Тьху, про таке на ніч розказувати! ­ обурився дід.

- Розкажи, розкажи, розкажи! – наполягала мала.

- Діду, а коли, як не вночі? Вдень ми будемо працювати – корів пасти, на городі поратися, батькам допомагати, ­ ніколи буде твої казки слухати, ­ підтримав її хтось зі старших.

- Це не казки, синку, ­ сказав дід. – Однак, якщо вже так просите…

- Розкажи, розкажи, розкажи! – роздався хор дитячих голосів.

- Гаразд, ­ здався дідусь. – Чугайстер – це чоловік, якому наврочили. Він кидає хату і родину, одягає кожуха навиворіт і йде кудись до лісу, поки взуття не стопче. Втім, на взуття йому все одно, як він будь-яке господарство і багатство кидає. Десь там – у лісі чи у горах, ­ він і лишається жити. Стає здичавілим відлюдником. Втім, ­ дід недобре посміхнувся, ­ і від Чугайстра є користь суспільству. Адже Чугайстри ловлять і їдять цих клятих Мавок.

Діти перелякалися. Ще більше злякалася Мавка. Йшла до лісу, ніби мара. Ледь не збила з ніг справжню мару, яка хотіла зупинити Її і розрадити горе. «Та хіба моєму горю що зробиш?» ­ заперечила Мавка.

Вона прийшла до лісу. Він вже не здавався безпечною домівкою. Ні, Чугайстрів тут ніколи не було, аж раптом отак забреде який навіжений – що робити тоді?

Декілька днів Мавка ходила сама не своя. Потім трохи забулося. Щоденні турботи про ліс розраджували. Там треба було попросити дерева розступитися, щоб до квітів доходили сонячні промені, там – розчистити струмок, там – підсадити пташеня до гнізда.

Так страшна історія забулась, як страшний сон. Подумаєш – хтось з людей щось там сказав. Чого вони тільки не придумають.

…Аж одного ранку Мавка відчула, що до лісу зайшов хтось чужий – не лісовик і не людина. Що ж це за воно? Це треба було з’ясувати, щоб вміти захистити ліс у разі потреби.

Мавка йшла назустріч невідомому і нарешті побачила… чоловіка. «Дивно, ­ чому ж я подумала, що це – не людина?» ­ подумала Вона і вже розвернулася, щоб піти деінде, як зрозуміла, що незнайомець Її бачить. І не просто бачить, а уважно і з цікавістю розглядає. Спиною пробіг неприємний холод. Смертний не може побачити духа, якщо той сам не проявиться. А Вона не збиралася проявлятися. «Хто ж ти?» ­ подумала Мавка і своєю чергою уважно подивилася на незнайомця. Високий кремезний засмаглий чоловік. Блакитні очі. Борода. Кожух. Мавка зойкнула: кожух навиворіт.

Вона розвернулась і почала втікати від смертельної небезпеки. І Чугайстер, адже це був саме він, дійсно побіг за нею. Серце Мавки шалено калатало, Вона тікала, перебуваючи у власному лісі. Тікала навмання. Зрозумівши, що Чугайстер переслідує Її, злякалася ще більше. Пробігла село (добре, хоч цього разу нікого не збила), і причаїлася під мостом. Спробувала заспокоїтися і… побачила очі Чугайстра, який дивився на Неї з мосту. Вона піднялася і розвернулася, щоб тікати у зворотному напрямку, але Чугайстер був вже на березі і перетнув Їй шлях. Залишалося тільки два шляхи і обидва – смертельні. Або Її з’їсть Чугайстер, або Вона втопиться. Мавка заплакала з відчаю. Помирати не хотілося. Чугайстер зробив крок назустріч.

- Не їж мене, будь ласка, не їж мене! – закричала Мавка зі всіх сил і схрестила руки у повітрі перед собою, ніби замикаючи печаткою двері, яких не було.

Чугайстер зупинився: «Дівчино, та ти що?!» ­ здивовано запитав він.

Здивування було настільки щирим, що не повірити йому було неможливо. Мавка знову заплакала і безсило впала у траву.

Чугайстер підійшов до неї, підняв і міцно-міцно притиснув до себе. Мавка раптом відчула себе у цілковитій безпеці. «Не плач, маленька», ­ промовляв Чугайстер, проводячи рукою Її заплутаним від бігу волоссям.

Нарешті Вона заспокоїлась. «Хто ти?» ­ запитала Мавка. «Чугайстер», ­ пролунало у відповідь. Очі Мавки сповнилися подиву. Вона відчувала, що Чугайстер Її не з’їсть, але не розуміла, ­ чому? Вона тільки і могла видохнути з себе, що здивоване «аааа…» Чугайстер своєю чергою нічого не розумів. У лісі він зустрів чарівну дівчину – не людину, яка чомусь почала тікати від нього та ще й думає, що він має Її з’їсти. Що відбувається?

А дівчина не просто чарівна, Вона така… він і слів не міг добрати. Серце співало у грудях, ніби жайворон високо у небі.

- Чому я маю Тебе з’їсти? – Він не знайшов, що сказати ще.

- Бо ти – Чугайстер, ­ пролунало у відповідь.

- І що?

Зависла пауза.

- Ти зрозумій, Чугайстри не їдять ані людей, ані… хто ти?

- Мавка.

Мавка… Він чув про Мавок – гарних дівчат, духів лісу, однак ніколи не бачив. Вона і дійсно гарна…

- Ані Мавок, ­ закінчив свою думку Чугайстер.

Мавка не знала, що і думати. У неї знову вийшло тільки «аааа…»

- Що?! Хто тобі сказав таку дурню?! – Чугайстер, хоча і не їв людей, був готовий розірвати того, хто своєю розповіддю став між ним і цією чарівною істотою – Мавкою…

- Люди, ­ тільки і видихнула Мавка, яка вже пошкодувала, що не дала тим двом молодикам повбивати один одного.

- Та це ж неправда! – вигукнув Чугайстер.

Не витримавши надто вже повільного розв’язання ситуації, з річки вийшов Водяник, який бачив їх серця: «Діти, ви ж знаєте, люди вважають духів ворожими до себе, бо чинять шкоду, за яку ми змушені карати їх. При цьому люди ворогують ще і між собою. Ось і переносять свої уявлення про громадські стосунки на нас. Думають, що ми між собою теж ворогуємо і тим тішаться. Не знаю, хто з людей придумав, що Чугайстри їдять Мавок. Може, випадково хтось з людей бачив те, що бачити, а, отже, осягнути – не мав. Шлюбні ігри, коли Мавки тікають від Чугайстрів і тут вже пощастить тому, хто наздогнав своє кохання».

Мавка зашарілася. Водяник підморгнув Чугайстру і пішов назад до річки – додому.

«Ти наздогнав мене», ­ посміхнулася Мавка, піднімаючи очі до Чугайстра.

читати