Завантажити

Видавництво "Український пріоритет" (Київ), 2024 р.

Макс розплющив очі і припідняв голову до дверей, які були перед його ногами. Звук повторився, але тільки ліворуч від нього, де була та шафа. СКРИП. СТУК. Знову. Тепер він дивився на неї з розтуленим ротом, не видаючи ні звуку, лиш годинник і батареї наповняли кімнату цоканням і бульканням. «СКРИП», – повільно розійшлося, водночас відчинились праві дверці старої шафи. Очі Макса миттю вирячились. Через мить знову заскрипіло. Тепер до правих приєдналися і ліві дверцята. Вони відчинились і вдарились об стіну, гуркіт розійшовся на всю палату. Гуркіт відбився у голові Макса, прогнав рештки сну і думку про те, що це йому здається.

Він дивився на шафу, швидко кліпаючи. Відтак з´явився сморід. Сморід, який проникав у легені, від якого хотілось виблювати вечерю разом зі своїми нутрощами. Але страх паралізував тіло і воно ніяк не відреагувало. Палата вщент просякнула трупним смородом.

Тоді з´явилися дві горизонтальні цяточки, що заблистіли у шафі. Вони були на відстані зо сім сантиметрів одна від одної і синхронно повільно піднімались і опускались, поступово віддаляючись від дверець шафи. Спочатку зринула глянцева чорна голова, а тоді такі ж почорнілі руки – усе було обпалене, із кавалків м´яса проступали кості. Чорне з червонуватим відтінком створіння вилазило з шафи. Воно важко дихало, видаючи хрипи і стогони болю. Чалап. Чалап. Незґрабно повзло воно до ліжка Макса – охоплений панікою, той лежав з роззявленим ротом і нічого не міг вдіяти.

Ліжко заскрипіло і на ньому з´явилися зап’ястки створіння. Воно було худе, пальці обхопили ковдру і за мить зринула голова. Створіння вилазило на ліжко і хрипко стогнало, не відриваючи очей від нажаханого Макса. Голова була майже обвуглена, лиш блискучі очі і чорні глянцеві зуби свідчили про те, що це дійсно голова.

Макс з роззявленим ротом спостерігав, відчуваючи, як несамовито гупає серце. Тудух. Тудух. Тудух. Воно гупало, щосекунди прискорюючи темп і перекачуючи кров, наповнену адреналіном, що холодом розходився венами.

Створіння вилізло на ліжко і схопило хлопця за сорочку, тягнучи його до себе. Але шок почав відпускати Макса і він нарешті був готовий боротися за своє життя.

– Іди до біса!!! – прокричав, скрегочучи зубами і пробуючи скинути істоту з ліжка. Але вага його, незважаючи на худорлявість, була чималою.

– Е-е-е-е-х! – видало воно хрипкий звук і наблизило свої кістляві пальці до Максових грудей і вмить подряпало їх.

– Твою ж мать! Іди до чорта, хрінь клята! – загорлав Макс, знову силкуючись скинути його з себе. І йому це вдалося. Правою рукою вперся йому в писок – твердий і липкуватий. Пальці Макса встромились у його пащеку і правою ногою він ударив по ньому. Воно впало на підлогу з глухим звуком, стягуючи та перекидаючи через себе Макса – він полетів до батареї, вдарившись об неї головою і потягнувши за собою ковдру, яка накрила створіння.

Воно стало на кістляві ноги, скидаючи з себе ковдру, яка просмерділась мертвечиною і відразу впало на Макса. Тепер воно обхопило його руку в області біцепсу і почало тягнути до шафи. Макс запручався, вигинаючи тіло, ковзаючи по лінолеуму й істерично горлаючи; в душі тліла надія, що в палату зараз хтось увірветься і допоможе.

«Е-е-е-е-х!» – пролунав важкий видих, істота продовжувала тягнути за собою Макса. Зібравши сили, хлопець ударив його ногою. Створіння впало назад, а він тим часом стиснув ноги, немов готуючись до стрибка. А воно знову повзло, клацаючи зубами.

* * *

Задумливий порожній погляд опустився на замерзлу калюжу, в якій під чорним льодом застиг пожовклий кленовий листок. Морозне повітря пощипувало його поголене обличчя, обвіяне сивою хмариною. Тремтячою рукою підніс до губ цигарку і за мить легені наповнились тютюновим димом, що п’янив його свідомість, кидав у блаженство, змушував заплющити очі і відчути спокій. Пообідній голод, який завжди діймав, минув, і всю обідню перерву він просто стояв з пачкою цигарок надворі, під піцерією, у якій були його друзі. Двері відчинились і за мить упевнені, тверді кроки пролунали поза його спиною.

– Я додому. Бувай, Максе, – прохолодним голосом мовила Аліса.

І хоча Макс знав, що була ще одна лекція, говорити він не став, лиш видав хрипким голосом:

– Бувай.

Двері знову відчинилися:

– Алісо, пробач мене! – гукнув Войтек. – Я більше не буду…

Макс повернув до нього голову і побачив, як у погляді друга грала нотка провини. За ним стояли Серж з Левом і проводжали поглядом Алісу, яка ні на краплю не зреагувала на слова Войтека.

– Пробач! – наостанок викрикнув він.

– Дожени її, – відказав Серж.

Макс не розумів, що сталось, тільки спостерігав, як Войтек ринувся до неї. Догнавши її, він щось говорив, жестикулюючи, але її впевнена хода ні на мить не стишилася. Вона демонстративно відвернула від нього голову, не бажаючи слухати його вибачень.

– Дожартувався, – з усмішкою проказав Лев.

– Такого чорного жарту ніхто б не оцінив, – додав Серж.

Хоча Макс чув, про що вони говорили, втручатись у розмову він не бажав, лиш спостерігав за розчарованим холериком, який наближався до них. Сонячне проміння сховалось за периною хмар і місто поринуло у зимову сірість. Повільно спустився на білих крилах сніг. Дрібні сніжинки відразу осідали на лавки, дерева, покриваючи усе білою поволокою. Вже за хвилину на волоссі Макса осів, немов лупа, білий, чистий сніг, який він струсив рукою. І поки Макс, відчуваючи холод і вологу на руці, трусячи нею, звільнявся від талих сніжинок, до них підійшов Войтек. На його обличчі замість гримаси суму сяяла широка посмішка.

– Пішла... – мовив він, відтак додав ще одне слово, яке визначало його позицію: – Курва…

– Бо думати треба, що говориш, – докірливо зауважив Серж.

– Ой, та йди ти, знаєш, куди? – посміхаючись, відказав Войтек. – Ну і хрін…

– Ти показав себе не з кращої сторони, – додав Лев.

– Ой, немає ніякої кращої сторони, вона день позлиться й повернеться.

– Ну, не знаю... – мовив Серж.

Войтеку було плювати на чиїсь думки, зазвичай люди залишаються розчарованими в такій ситуації, але він навпаки був навіть радий, що все так сталось, принаймні так здавалось Максу. Войтек перевів погляд на Макса, який докурював цигарку, і зронив:

– А в тебе чому така кисла рожа?

Апатичний погляд Макса мляво перевівся на обличчя друга, вп’явся у його темні очі. Він не бажав нічого говорити, бо, чесно кажучи, Войтек і його дістав своєю неадекватною, ексцентричною поведінкою. Все, що зробив Макс, – це видихнув тютюновий дим у його обличчя, який, торкнувшись шкіри, розчинився у повітрі. Відтак мовчки пальцями жбурнув у обличчя Войтека недопалок – він швидко пролетів, яскравіючи. Хлопець ухилився, а Макс тим часом упевненими кроками покидав їх.

– Ти що, охренів? – зі злістю гаркнув Войтек.

– Звичайно, – кинув на ходу Макс, навіть не озирнувшись.

* * *

За цей вчинок він себе проклинав і чесно собі зізнався, що мотузка залежності затягнула на його шиї петлю. «Але ж не може бути все так погано?» – пробурмотів він сам до себе вночі, коли лежав на ліжку у спальні і відчував легке розслаблення. «Він сам винен у своїй смерті, якби я не бачив, як він розправився з ними, я б не пішов по білому сліду, а він би не вибіг до швидкої через дорогу. Це карма, Войтеку. Карма», – бурмотів Макс, а тоді захихикав. Безглуздий сміх зник, коли почув перші мотиви вхідного дзвінка на смартфоні. Він узяв його і підніс до почервонілих очей, вдивляючись в ожилий екран, що осліплював. «Невідомий номер», – писало на екрані, а серце гнітюче застугоніло у грудях.

– Слухаю! – голосно вимовив Макс.

– Я знаю про тебе все! Скоро і ти відправишся до свого друга! – спокійно говорив грубий голос. – Ти багато накоїв, і в’язниці для тебе буде мало. Тільки твоя смерть заспокоїть мене.

– Я тебе не боюсь! – викрикнув Макс.

– Так? Тоді піди в кухню.

– Навіщо? – запитав він і відчув, як серце закалатало, озвавшись пекучим болем.

– Ти ж мене не боїшся, тоді йди на кухню, – спокійно продовжив голос, здавалось, на обличчі у нього посмішка.

Тремтячою рукою узяв холодне руків’я пістолета і залишив запалену цигарку на тумбочці. Він обережно ступав темною квартирою, затамувавши подих, сполоханий до смерті.

– Ти читав мої листи? – з гордістю запитав голос.

– Ні, – коротко відказав Макс.

– Ай-я-яй! Як шкода! Я скільки часу витратив. Нічого, ми скоро познайомимся.

– Я на кухні, – сказав Макс, оглядаючись по темній квартирі.

Розмова різко обірвалася, Макс важко видихнув; його зуби цокотіли, а дихання було пришвидшене, немов у наляканого кролика. Серце гупнуло у скроні, коли у вікно щось вломилося зі страшенним гуркотом, розкидавши уламки вибитого скла по кухні. Це була цеглина, яка вдарилась прямо об стіл і відскочила у стіну. Здригнувшись, Макс упав на підлогу, встромивши свій погляд до вхідних дверей, в очікуванні, що вони зараз виламаються. Але пролунав дзвінок на смартфоні, Макс ігнорував його, та врешті-решт відповів.

– Пам’ятай: це може бути не цеглина, а куля, – спокійно проказав голос, в інтонації відчувалось задоволення.

– Що я тобі зробив?! – істерично закричав Макс у телефон.

– До зустрічі, – проказав незнайомець і завершив розмову. Тієї ж секунди Макс уже знав, що найближчим часом у нього буде інший номер, але чи зупинить це того, хто знає про нього все?

читати