* * *

 

Люто завиває

За вікном зима,

Серце огортає

Самота німа...

 

За стіною – поле,

Вітер, путь, дроти...

Доле моя, доле,

Де блукаєш ти?

 

1941.

 

 

 

* * *

 

Прошуміли дощі, пролилися на ниви росою,

Стиглі краплі упали на дальній закурений шлях...

Твої очі були, наче небо, обмите грозою,

І синіла фіялка на трепетних юних грудях...

 

Шлях без краю лежав, пшениці простяглися навколо,

У душі пломеніла усмішкою сонячна мить...

І хотілося вірить, що серце ніколи-ніколи

Не забуде тебе, не захоче повік розлюбить...

 

1941.

 

 

 

* * *

 

Я знов один. Шумливим, хмурим світом

Блукаю сам, а душу криє тьма...

Чи наші дні коли назвемо літом,

Чи буде вік зненавидна зима?

 

Синіє даль. Розлого хилить віти

Зелений клен у мене за вікном.

А близько – бій. Журитись, чи радіти? –

Не знаю сам... Похмурим диким сном

 

Здається все. Червоні ріки плинуть,

А ми кленем і молимо богів.

О, доле, доле! Мушу тут загинуть,

Чи донесеш до нових берегів?..

1944.

 

 

 

* * *

 

                                               М.К.

 

І невже не прийду? І невже не побачу довіку

Променистих очей, не відчую ласкавих долонь?

Ти далека тепер... Але марю тобою – без ліку,

І таємна печаль вже сріблом доторкнулась до скронь...

 

І здається мені, що душа, мов заблукана птиця,

У тривозі німій без упину до тебе летить...

Хай тобі, в чужині, наша згублена юність присниться,

Молоді наші дні хоч у думці вернуться на мить...

 

1944.

 

 

 

МІСТО

 

Кривавий вихор вогняний

Промчав, – і місто в ранах.

І знову стяги Сатани

Тріпочуть на майданах...

 

І стане гадкою вікам,

Незрозумілим змістом:

О, як у ноги ворогам

Упало горде місто?

 

Це кара дикої пори,

Чи, може, рід наш вимер?

І сумно дивиться з гори

Великий Володимир...

 

1944.

 

 

 

* * *

 

У вечірньому шумі садів

Одинокий, печальний сидів.

Похилилась його голова

І співав сумовиті слова...

 

Вторив пісні задуманий бір.

І лилась вона далі, до гір,

Де, пасучи отару овець,

Тихо слухав її чужинець.

 

І звучала та пісня: «Чужий!

О, чи знаєш ти край золотий,

Де жоржини, де спів солов’я?

Та країна – вітчизна моя...

 

Я там сіяв, і жав, і орав,

Але зараз – неситий украв,

Розорав нашу землю вкінець...

О, чи знаєш ти це, чужинець?

 

Криє дні мої чорна пітьма,

Ні родини, ні друзів нема...

Тільки посох і клуночок мій,

І на сірих полях суховій...

 

Все, що тільки я мав і любив,

Лютий ворог украв, погубив...

Але знаю і жду: під кінець

Він заплатить за все, чужинець!»

 

...У вечірньому шумі садів

Одинокий, печальний сидів,

Похилилась його голова

І співав сумовиті слова...

 

1944.

 

 

 

* * *

 

Чи кохаю? – не раз ти питала мене,

Чи пісень моїх жар не хвилева зірниця,

Що примарливо в небі на мить спалахне,

Одинокому серцю часами присниться?

 

Я не знав того сам. Але вірив тобі,

Серед лиха і бур бачив сонце химерне.

Та не вернуться знову літа голубі,

Пережитого доля ніколи не верне...

 

Вже казки молоді я давно занехав,

Груди туга пройма, криє смуток довчасний...

Може й справді тебе я повік не кохав,

А кохав у тобі тільки вимисел власний?

 

Сумно, хмуро кругом... І надій – не знайти,

Не прийдеш, як колись, молода, довго ждання...

Ходить туга в садах, обриває листи,

Віє втомою осені далеч туманна...

 

1945.

 

* * *

 

                                               З. М.

 

Це не втіха – себе заставити

            Побороти чуття.

Не радій. І не вчись лукавити

            На світанку життя.

 

Не старечим кумирам вірити,

            А стреміти до зір.

Почуття на терезах міряти –

            Шкода труду. Повір!

 

Від недолі в пустому франтику

            Не шукай забуття.

Той блажен, хто несе романтику

            Крізь тумани життя.

 

І коли у житті нестертою

            Хочеш ясно пройти –

Будь такою, як я, одвертою

            На шляху до мети.

 

 

 

* * *

 

ДРУЖИНІ

 

Ти моя молода, золота.

Не пройти мені й кроку самому...

Десь під вітром шумують жита,

Ніби кличуть до хати, додому.

 

Десь на обріях – квіти цвітуть,

Огнезорі, червоні і сині...

Я без тебе не вирушу в путь,

Я без тебе – луна у пустині.

 

Скільки юних, проіскрених снів,

Скільки марень розбито на бруку!

Я від горя цілком приземнів,

Я віддав тобі серце і руку.

 

Пелюстками звіваються дні...

Але ти в моїм серці – промінна.

Бо я знаю, що ти – при мені,

Бо я знаю, що ти – незамінна.

 

 

 

* * *

 

От піду, побреду по сліду,

Груди – вітрові, ноги – босі.

По хвилястій стежині піду,

Де чебрець, і ромашки, і роси.

 

Де невтомно лящать цвіркуни,

Де волошки, як очі ранку,

Де чиїсь недомарені сни

Колосками шумлять до світанку.

 

Подивлюсь на сади, на село,

На луги, де латаття й квіти.

Сон, чи привид? Було – не було?

Буде серце моє щеміти...

 

 

 

* * *

 

Не боліти за марні згуби,

Не двоїти свої страждання.

Треба вміти, стиснувши зуби,

Умирати ледь-ледь зарання.

 

Без тривоги скидати пута

Цього світу. Хай тонуть лотом,

Щоб жорстока, костиста, люта

Не сміялась беззубим ротом,

 

Не раділа з твого безсилля.

Тож як сонце заблисне раннє, –

Посміхнися через зусилля,

Це зусилля твоє – останнє.

 

19.01.1973.

 

 

 

ПОЧАТОК ОСЕНІ

 

Починається з «не». Починається з того, що ти невесела

                                                                                  сьогодні.

Непривітна якась, не така, як раніше була.

Починається з вересня, коли краплі важкі і холодні

Б’ють в закурені шиби, коли налягає імла

На каскади дахів – і стає безупинною сльотність.

 

Наближається вечір. Темніє на кленах кора,

Чути жаль у словах, видно в погляді в тебе турботність.

Низько стеляться хмари. Надходить невтішна пора.

Починається осінь.

                                   І дощ...

                                               І самотність...

 

 

 

* * *

 

Коли дивлюсь на Ваші я уста –

Фантазії з’являються... Не знати

Звідкіль вони. Ця забавка – пуста,

Жену її, бо знаю: треба гнати!

 

Коли дивлюсь на Ваші я уста,

Червоні, аж криваві, як стигмати –

Так хочеться спитати: Ви – свята?

Та знаю я, що краще не питати...

 

 

 

* * *

 

Ти волієш ходити одна,

Бо самотня ти – більше побачиш.

Кажуть люди, що ти – кам’яна,

Що в біді ти ніколи не плачеш.

 

Так, не бачив і я твоїх сліз,

Твоя туга сльозою не зорить.

Тільки полиск провуглених кіс

Про сумну твою долю говорить.

 

І в повільному зорі з-під вій

Все те саме – зневіра і змора.

Та я знаю: в покорі твоїй

Десь на дні залягла непокора.

 

 

 

* * *

 

Коли часом у розпачі розмови

Я спалахну, згірчений і злий, –

Прости мене за кожне зайве слово,

За кожен жест, досадний чи лихий.

 

У теміні, у розпачі, в тривозі,

У безпросвітні лютої пори,

Я завжди йшов по сплутаній дорозі,

Минаючи каміння і яри.

 

І спотикавсь. І падав. І неслав’я

І глупу славу в розпачі топив.

Життєву путь, хитаючись, верстав я

І чашу мук за це належно пив.

 

Та завжди знав, що інші – не повинні,

Що не для них трудні мої шляхи.

Прости мені за винні і невинні,

Прости мені за всі мої гріхи.

 

03.04.1976.

читати