Завантажити

перестала спати за нею.
Запаморочена голова мало що стала розуміти до пуття. Вона не працювала, в їй цілком запанувало тільки дві речі: глибокий-глибокий колодязь і заборона перехилятися в його...
Одного разу Наталя обібрала такий час, що Олександра Петрівна сама була в своїй хаті. Вона підійшла до її дверей і постукала. Серце в неї замирало...
— Хто там? — озвалася Олександра Петрівна.
— Це я.
— Хто?
— Наталя.
— Чого тобі? Іди.
Вона ввійшла і стала біля порога. Олександра Петрівна сиділа за столом і щось писала, її худе, сухе обличчя виразно визначалося проти вікна своїм профілем. Як і завсігди, воно було спокійне, без усміху.
Наталя стояла й дивилася на неї.
— Ну, дак чого ж тобі? — І начальниця повернула голову до Наталі і, з пером у руці, дожидалася, що та скаже.
— Олександре Петрівно, дозвольте мені втопитися в дворі в колодязі! — промовила несміливо дівчина.
— Що?!
— Дозвольте мені втопитися...
Олександра Петрівна встала, підійшла до неї ближче і глянула на неї.
— Ти хвора?
— Ні.
— Дак що ж ти кажеш?
— Я кажу... Я не хочу тут жити... Я хочу втопитися... Дозвольте мені...
— Не смій цього й думати! — аж скрикнула начальниця (Наталя ще не чула, щоб вона коли кричала).— Бач, що вигадала! Я тобі велю не думати про це ніколи! Чуєш?
— Чую...
— Я тобі забороняю це. Розумієш?
— Розумію.
— Іди!
Дівчина тихо повернулася й вийшла.
Слідком за нею вийшла й начальниця — наказати своїй помічниці, щоб та пильнувала нерозумну дівчину.
Того ж дня колодязь накрито віком і те віко замкнено.
І того ж дня Наталя занедужала, і нездужала довго... хоч і встала-таки...

читати