Завантажити

Липова Гілка для маленького лижника

Коли Аліція стала на порозі лікарняної палати, то із жахом помітила, що Фридерик і Клаудія скидаються на два манекени, прибиті до ліжка невидимими цвяхами.

Нині моя Міс Літа навіть до півфіналу не пройшла б, – співчутливо подумала Аліція і, всупереч своїм думкам, жвавим кроком рушила в бік Фридерикового ліжка.

– А ти до мене навіть зовсім не прийсла, – почула вона замість привітання. Фрицек був блідий як стіна, і навіть його червоні губенята більше не нагадували дві соковиті ягідки.

– Я ж тобі розповідала, що до твоєї сестри приїхав хлопець! – Клаудія втомлено посміхнулася, коли Аліція щиро обняла її й присіла поруч.

– Я тез хлопець, – буркнув Фридерик. – Тільки трохи хворію.

– Усі хлопці хворіють, і тоді дівчата їх дужче люблять, – пояснила Клаудія. – А хлопець ти стопроцентний, – підтвердила вона, – бо нарікаєш, як твій батько.

– Що це з нашою пальмою? – на зелених листках схвильована Аліція помітила якісь коричневі плями.

– Вона не любить кока-коли, – поскаржився Фридерик.

– Звідки ти знаєш? – глянула на братика Аліція.

– Бо я її напував.

– Ну, тоді наші фініки пропали, Ящірко, – зітхнула дівчина. – Тепер і її треба лікувати.

– Насцо? Пальма мозе померти разом зі мною. Матиму в труні справзню пальму.

Клаудія скривилася, силкуючись зобразити посмішку, і Аліція вперше не подумала про власні почуття. Біль Клаудії, який вона терпляче маскувала за гримасою примусив Аліцію відреагувати вдаваним обуренням.

– Що це за дурниці ти вигадуєш? Гадаєш, померти так легко?! Візьмися за себе як справжній мужчина!

– Я не мозу! – заперечив Фридерик. – Кароль тез справзній музцина. І він вцора сказав, сцо я мозе й помру, – малий спохмурнів ще більше.

– Напевне, він мав на увазі те, що всі ми колись помремо, – пояснювала Клаудія. Вона вже оговталася і говорила своїм звичайним тоном. – Ти добрячий хитрун, бо чуєш тільки те, що тобі хочеться, – докинула вона, вдивляючись у синочка почервонілими очима.

– Він це Зосі сказав, – Фридерик утупився в ковдру. – І вона тепер перестане зі мною ходити…

– Ні, що ти! Вона ж тебе любить. А якщо когось люблять, то з ним, звичайно, ходять! – Клаудія щосили стримувалася, аби не пригорнути малого до себе. Аліція теж шукала шлях до втечі. Нарешті потупилася. Так було легше.

– Але в мене взе ноги болять, і я не мозу ходити так свидко, як колись, – Фридерик був, наче напнута струна, яка здригалася від стримуваного розпачу. Аліція із жахом подумала, що їй бракує слів, якими вона могла б підтримати братика. Вона мріяла про слова, які мали б магічну силу, від яких усе б повернулося до норми. І тоді Фридерик знову зробився б колишньою спритною Ящіркою. Клаудія перестала б бути схожою на нечупару, яку виключили з конкурсу на звання Міс Літа за те, що вона погано про себе дбала. Тато не сивів би такими темпами, ніби йому за платять. А сама вона, Аліція, відчула себе щасливою, як ніколи досі. Бо раніше їй лише здавалося, що вона страждає. А тепер вона зрозуміла, що коли страждаєш насправді, язик німіє, перетворюється, на всохлу гілку. Думки вигоряють, як осіннє вогнище. І немає нікого, хто міг би якимсь словом розігнати пустку, яка шириться серед таких непотрібних мрій.

– Слухай-но, хлопче, – Клаудія скуйовдила синочкові чуприну. – Така гарна погода, давай ворушись! Глянь, що ми тобі принесли.

І витягла з торби гарненький лижний комбінезон.

– А палиці стоять за дверима, – додала вона, посміхаючись у відповідь на здивування Аліції.

– А вижі? – Фридерик захоплено торкався рученятами подарунка.

– Треба казати лижі, – Клаудія розіклала комбінезон на ліжку. – Лижі будуть, як випаде сніг. Однаково в цьому одязі виглядатимеш по-дурному.

– А Зосі сподобаюся? – малий заходився незграбно запихати худенькі ніжки до теплих холош.

– Якщо їй подобається Малиш, то звісно, що так, – підтвердила Клаудія. – А зараз одягайся – і на тренування! – наказала вона. – Марш із Аліцією під липу, а ми з татом підемо побалакати з паном доктором.

– Я з ним на ти, – нагадав мамі Фридерик, але приміряючи свій новий одяг, негайно забув і про батьків, і про Кароля.

– А ти мені ніколи не розповідав, що хочеш бути лижником, – Аліція обережно вела брата вистеленим слизьким лінолеумом коридором. Фрицек ішов повільно, але енергійно допомагав собі лижними палицями. Скидався на маленьку сніжку, яка силкується вдавати із себе сніговика.

– Я не лизник, я Малис, – малий аж постогнував від зусиль, обминаючи маленьких пацієнтів, які серйозно дивилися на нього й нічому не дивувалися. Лише зараз Аліція помітила, що діти в лікарні сприймають все по-іншому. Навіть лижника, котрий у вересні збирається на лижню.

Коли обоє добралися до липи, дівчина зняла з малого важку куртку й старанно закутала братика пледом.

– А Патрик взе вдома і мене не бацить, – поскаржився Фрицек, важко дихаючи, наче після важких фізичних зусиль.

– Я тебе сфоткаю, коли підемо назад, – пообіцяла Аліція. – Вишлемо фотографію Патрикові.

– Але я тез хоцу додому, – пояснив малий причину свого смутку й схилив голівку.

– Ми про це подумаємо, – пообіцяла Аліція. – А зараз я розповім тобі про таку собі пані Липову Гілку*, яка написала книжку про чудову країну, у якій ми колись обоє будемо жити.

– Коли? – недовірливо спитав він.

– Невідомо, коли. Про це й розповідається в книжці.

Фридерик притулився до Аліції, і вона почала розповідати йому про братів Левине Серце, найпростіше й найзрозуміліше, як лише могла. Хлопчик ні про що не розпитував, слухав, міцно стискаючи лижні палиці, і лише зрідка дивився на сестру своїми синіми, як небо в Нангіялі, очима. Аліція ніколи не бачила неба в Нангіялі, але була певна, що воно повинно бути саме таким. Синім-синім. Тихим і привітним. Як океан на кічуватій листівці…

* Дослівний переклад прізвища Астрід Ліндґрен (прим. авт .).

читати