Завантажити

мною!
Загуркотів міст під копитами. Влетіли в ліс. В гущавині поміж дерев гасли вогнища. Біля одного сиділа купка партизанів, курили й грілися. Підбігли до них. Коні злякано захропли на вогонь. А партизан, той, що в шапці чорній, підвівсь на стременах і враз — бах! бах! — угору.
—Встава-ай!—пручнувся крик його, залунав по лісі.
Кинулись мерщій люди, і ліс зашумів... Ах, скільки їх було — партизанів! Збилися круг командира свого завзятого, і залопотів гомін у натовпі:
— Що?
— Що трапилось?
— Що таке?..
Командир знов підвівся на стременах і кинув у товпу:
— Гайдамаки в Михнівці!..
Товпа оніміла. А він говорив далі:
— Це ось хлопчина прилетів, звістку нам приніс. Він бачив, як катували бідняків, як розстрілювали на вигоні полонених... І всіх селян те жде, як ми, партизани, до світу не виб'ємо німців!
Змовк. А товпа ревнула, руками нащетинилась і гізно замахала з криками:
— Веди нас!..
— Ходім!..
— Ми їм покажемо, як знущатися з нас!
— Ходім!..
Командир підніс руку — поволі стихло. А він гукнув.
— По конях!
Товпа кинулась, забігала. Сідали на коней і лаштувалися. А за кілька хвилин, проїхавши поміж дерев через міст, неслися щодуху під гору — в степ...
Світало, як проїздили Вітрову Балку — співали півні й де-не-де з-за тинів чи крізь шибки дивились очі на копитами столочену вулицю. За селом стишились, щоб не стомитися до бою. Пилипко їхав поруч із командиром, і той усе його розпитував: чи багацько німців, де стоять. Хлопець розказував. А очима тривожно вдивлявся вдалину, де вже червонів схід. "Хоча б не спізнитися!"
Як порівнялися з Розкопаною могилою, стали. Розсипались на боки од шляху просто хлібами й рушили. Пилипкові звеліли відстати. Та він хоч і од'їхав назад, усе ж не послухав, рушив і собі слідом. Сперш поволі бігли, а як замаячили вже вітряки, — зірвалися скочки. Мовчазні. Лише гул од копит степом котився та хліба шелестіли... Враз од села — постріл, і кулемет застрочив. А із сотні грудей, у ту ж мить шарпнувся крик і летів із ними — з оголеними шаблями над головами...
Пилипко нісся слідом і теж кричав. Хоч сам не тямив того, хоч не чув і сам свого крику. Ураз — опекло щось, аж похитнувся він. У ту ж мить ударило щось у голову, а перед очима мигнули копита. Зникли. А замість їх колоски схилилися й гойдалися тихо, і сині волошки дивилися в очі. А шум ріс, ріс. Ось налетіла хвиля червона, вдарила й залила — і волошки, і колоски, і його...
Вибили німців із села. Вранці, як сонце з-за левад глянуло, воно було вільне. Хоч і пляміли розкидані тут і там поміж синіх трупів німців і наші — в свитках і сірих шинелях, ген біля маєтку, на вигоні. А скільки згасло їх, як іскри в степу, в житах під тихе шелестіння колосків!..
За левадами на луках клекотів бій. А товпа аж за млин вилилась. Дивились — ждали з завмерлим серцем: хто подола?
Збили. Кінний полк червоних із-за горба вихором налетів, порвав їх цеп, заплутав і степом покотив. Далі, далі...
Радісний подих пронісся в натовпі. Заговорили. Хтось усміхнувсь. А бабуся старенька підійшла до чоловіків, зашамкала старечо губами. Явтух, Пилипків батько, блідий і обличчя в синяках, усміхнувсь до неї стиха:
— Наша, наша, бабусю, бере, —сказав, — ач, як погнали.
Бабуся перехрестилася й очима підсліпкуватими глянула туди — в степ. Од левад з криками неслися хлопці — малеча. Підбігли.
— Одступили!
— Ой, дали ж наші! — кричали раді, і оченята горіли в них. А один тернув рукавом носа й головою хитнув:
— Ой, набили ж німоті! А наших — Карпа убито й Скаленка, ще якихось. Під вербами отам... А партизани сюди вертаються.
З левад дійсно виткнулись — поверталися партизани помалу, зморені, на відпочинок. Коні під ними мов скупаніу і в яких гриви заляпані кров'ю. І кров на свитках, на шинелях партизанів. А обличчя пилом припали, І в очах — іскра.
Товпа оточила їх. З радісними криками, з блискучими очима тиснулись люди до них. Гладили шиї коням, до стремен тулилися. Микита, блідий, побитий гайдамаками, протиснувсь до них.
— Ну, й молодці ж хлопці! — сказав і тепло усміхнувся обличчям у синяках. — Думали — пропадати вже. Аж ви, як грім із неба...
Схвильований дивився на молоді обличчя хлопців на змилених конях. А товпа зашуміла, загула...
— Збавителі ви наші...
— Уже й не думали, що живі будемо...
Один із партизанів підвівся на стременах і руку підніс. Товпа враз притихла. А він сказав:
— Та наробили були б кати прокляті, якби не ваш хлопчина якийсь. Прибігло опівночі до нас аж у ліс: "Німці в нас. Рятуйте!". Ми так і кинулись...
Очима він пробіг по товпі, між дітвору, мабуть, одшукував того хлопця. А в товпі загомоніли — дивувались, допитувались: хто ж це? Чий воно хлопець? Враз притихли. Вулицею бігла Явтухова жінка. Обличчя заплакане, а з-під хустки вибилось пасмами волосся. Підбігла й затужила. А Явтух вийшов із товпи схвильований:
— Що таке? Що трапилось?
— Хлопця немає... Пилипка!..
Жінка знов заголосила. Чути було лише:
— Уночі ще не стало. Я вранці — до конюшні, аж і коня немає. Ну, думаю — пасти повів. Коли ж уранці, як уже німці

читати