Завантажити

дівчина згадувала про чоловіка в гречці. І натомість серце виповнювало чуття вдоволення собою за додержане слово — обіцянка нікому не казати.
Уже були близько села, як раптом Марійка озвалась:
— То оце така ти, Оксано, подруга мені!
— Яка це —"така"? — зраділо кинулась Оксана. Зраділа, що заговорила Марійка.
— А ніяка! Бо справжні подруги ні з чим ніколи не криються одна од одної.
— І я од тебе не криюсь.
— Не бреши. Ти думаєш, що я — дурна. А я все чисто бачила.
— Що ти бачила? — навіть зупинилась Оксана.
— Все. Бачила, як ти озирнулась, а тоді вийняла з торби пляшку й присіла в гречку. Кого ти напувала?
Оксана так і обмерла. Як блискавка, вдарила думка — "пропало все!" Що одмовлятися тепер — річ даремна, розуміла вона. Але що ж робити — не знала. З жахом в очах дивилась на Марійку і враз у розпачі затулила лице долонями й забилась у плачі.
В такому горі Оксану Марійка ще не бачила ніколи. Навіть розгубилась. Стала, як тільки могла, заспокоювати її. Та дарма. Оксана в плачі нічого не чула. І тільки, коли Марійка надумалась врешті: — "Та цить-бо, он люди!" — Оксана одразу притихла.
Поки обгонили їх косарі, помовчали дівчата. Потім Марійка обережненько дорікнула Оксані:
— Дурненька! Ну, чого ти? Хіба я кому скажу! А хто ж він такий?
Критися далі'Оксані не було-вже чого. Вона розповіла Марійці про чоловіка в гречці. Переказала всю розмову з ним.
— Тільки ж, Марійко! — застерегла під кінець. — Ні слова нікому. А то його вб'ють.
— Чи я не розумію! — гаряче мовила Марійка. Потім вони домовились разом вигонити узавтра. Дещо з харчів для втікача і Марійка візьме. І на тому розлучилися.
Пригнала додому Оксана — на обличчі таємність така! А дід на призьбі — люльку палив, глянув примружено:
— О, вже, мабуть, натворила щось?
—Ні, — схвильовано одказала дівчина. І очі опустила. Мовчала. А далі подумала: дідусь же — свої. Хіба скажуть кому? І, повагавшися трохи, розповіла все про чоловіка, що в гречці їхній ховається. Дід замислився. Велів більш нікому — ні гу-гу. О, ні! Хіба вона не розуміє? Його ж уб'ють. І не сказала навіть батькам. Та дід сам, мабуть, розповів їм. Бо, як вечеряти сіли, батько раптом спитав:
— Так що ти там бачила у гречці?
Оксана аж похолонула. А дід:
— Кажи, дочко. Хіба тут чужі?
Дівчина розповіла. Все. І як наткнулася на нього, і про що говорили, і який він є.
— У ногу ранений: холоша до коліна обірвана й нога зав'язана та в крові. Ніяк і поворухнутись йому. А казав, що ніч оцю полежить іще, а тоді до лісу буде лізти.
Батько замислився, а згодом сказав:
— Ну, і мовчіть же.
А повечерявши, одразу ж вийшов з хати. Вже й поночі, вже й спати лягли, а він десь надворі.
Оксані не спалося. Дивилася в темряву хати й тривожно прислухалася. Надходила гроза. Спершу глухо й далеко-далеко десь загриміло і притихло. А під вікном осики листячком зашепотіли сполохано. Вулицею парубки йшли — пісні співали.
Тужили молоді голоси і тихо десь за хатою гасли. Те тиша. Враз блиснуло в хаті, мов хто креснув, а на леваді, наче з гармат, пальнуло. Аж шибки забрязкотіли. Блиснуло ще і грякнуло із степу. Гроза. Поза хатою буря метнулась. У садку між дерев заплуталася на мить, вирвалась і гайнула далі. Зашумів дощ, і грякало, і блискало в хату.
Мати божкала і хрестилася. А Оксана затулила руками обличчя і притихла. А в голові думки пензлями малюнок малювали. Ніч у степу... Громи... У гречці у самій сорочці він лежить. А навкруги — степ, голий, німий... Малюнок фарбами. А потім блекнути став чи дощем затуманило. Сіро... тьмяні крапки кіп...
Заснула.
А кинулась — дверима рипнув хтось. А, це ж батько. В хаті поночі й тиша. Десь далеко-далеко загриміло і стихло. А під вікном осики шепотіли стомлено.
Батько роздягся і ліг на полу скраю. Тиша. А Оксана не спить. І чує — мати раптом спитала:
— Що це ти швидко так вернувсь?
— Нічого не вийшло, — утомно сказав батько. Трохи помовчав, а далі став пошепки розповідати. Уже були з Грицьком за слободу виїхали, а тут, як на зло, — військо назустріч. "Хто такий? Куди серед ночі?" І завернули. Ще добре — викрутились. "Хотіли, мовляв, до дощу снопів привезти". Ну, і відпустили.
— Та як же воно тепер буде?
— Завтра поїдемо. Вдень.
— Що-бо ти "вдень"! — занепокоїлась мати.
— Удень іще безпечніш, як в отаку ніч. Повна слобода солдатні. Може, зранку вирушать. Поїдемо за житом та в снопах і перевеземо.
Оксана насторожилась, аж голову підвела і вухо до батьків наставила. Батько почув.
— Що ти, Оксано?
— Про кого це ви, тату? Кого перевезете?
— Та вже ж не кого, — і додав ласкавенько: — Спи вже, спи, дочко.
Якийсь час у хаті панувала тиша. Можна було подумати — всі сплять. Та ні. Ось батько раптом звівся на лікоть і тихо:
— Оксано, ти ще не спиш?
— Ні, тату. А що таке?
— Окрім дома оце, ти нікому не проговорилась?
— Ні, ні, — похопилась дівчина й відчула, що почервоніла дуже. "Добре, що хоч поночі в хаті", — подумала і спитала: — А що таке?
— Та... нічого. Спи вже.
Оксана одвернулась лицем до стіни, але чуйно прислухалась. Може, ще батько щось буде

читати