Завантажити

ляхів та жидів з України і загнали аж сюди, за Случ, що не повернуться й у три роки! — доводили козаки. — Час би вже нам одпочити та, набравши панського добра, повернутись по домівках з коштовними подарунками.

— Боронь, Боже, од того! — умовляв Чорнота. — Перше, що за Случчю теж живуть наші земляки, українці, аж по саму Білу річку... Не кидати ж нам їх ляхам на поталу... Вдруге, що тільки розійшлися б ви по домівках, як на Україну прибуло б нове польське військо і перебило б вас поодинці. Того й у голову собі не кладіть, щоб оце поляки так уже й зреклися України! Треба гнати їх аж до Варшави і у самій Варшаві примусити їх стати з нами до згоди і присягнути на тому, що вони зрікаються України на завжди.

Козаки мовчали, сумно похиливши голови; Чорнота ж, упевнившись у тому, що поміж козаками ходять непевні думки пішов з корчми до свого повку і, зібравши докупи все своє товариство, умовив козаків як світ завтра виступати і гнатись за ворогами далі.

Коли Чорнота повертався з майдану до Лейбиної корчми, небо над містом освітилося полум'ям пожежі, вулицями ж то з того, то з другого боку вчувався гомін козаків та репетування на пробі. То Перебийніс з своїми козаками підпалив костьол і вибивав польських чернеців-єзуїтів та жидів, які не вспіли або не спромоглися втекти разом з польським військом.

Не лежало серце молодого полковника до вчинків козацьких загонів, та спинити козаків Перебийноса не тільки він, а, певно, й сам гетьман не спромігся б, бо то було б однаково, що піти проти волі й бажання свого народу, що помщався за свої вікові кривди; хоч та помста, може, окошилася й не на тих, хто справді був винен у покривдженні і знищенні прав українського люду.

Повернувшись до корчми, Чорнота з Крицею знову сіли за вечерю, розмовляючи про те, що справа визволення України з польської неволі йде добре і що є надія на рішучу перемогу козаків.

— Аби тільки наш гетьман не йняв полякам віри, — сказав Чорнота, — та не припиняв війни, аж поки не добудемо ми Варшави, а то аж ніяк не викрутяться тепер ляхи з наших рук... Наступили ми їм на хвіст, то доберемося й до голови.

— А слухай!.. — сказав стиха Криця. — Щось тріснуло у кімнаті. Отже, нехай не вип'ю я чарки горілки, якщо Лейба не тут!

— Та де ж йому тут бути, коли ми обшукали всі закутки? — одповів Чорнота.

— Знаю я добре їхні жидівські вигадки: або у димарі сидить, або під підлогою.

У ту хвилину вже зовсім гуло почулося, як у кімнаті застукотіла дошка, і коли козаки увійшли туди з світлом, то побачили, що з-під ліжка вилазив рудий Лейба.

Лейбу недурно прозвали рудим. Його довга, скуйовдана і, мабуть, зроду не стрижена борода та довгі закручені пейси були такі руді, що, здавалося, наче горіли вогнем. До тих рудих пейсів та бороди треба ще додати довгого, з закарлючкою носа, маленькі рухливі очі та довгого, до п'яток лапсардака, і тоді перед нами й буде справжній рудий Лейба.

Не підводячись на ноги, жид став навколюшки так, що довгий його лапсардак лежав на підлозі, мов крила того індика, що напиндючився перед індичкою.

— Ой пане Чорнота! — скрикнув Лейба, цілуючи поли полковницького жупана. — Ой, яке щастя... яке щастя... що ви потрапили до моєї корчми!..

— Кому, може, й щастя, — сказав Чорнота навмисне суворо, — а Лейбі смерть!

— Ой пане хороший! Ясновельможному панові жарти, а бідному жидові душа мре! Ой вай мір!.. Ріжуть нас, бідних жидів, по всій Україні. Бог послав на нас гнів свій за гріхи наші, і ріжуть козаки діточок наших, мов ягняток... як різали тільки за часів фараонів єгипетських! Та я тепер нічого не боюся! Я зараз пізнав голос пана Йвана й сказав собі так: тепер, Лейбо, не бійся нічого, — Бог послав тобі збавителя!

— Та чого ти справді так нам зрадів? — обізвався Криця. — Що ми тобі — свати чи брати, що ти на нас таку надію покладаєш?

Лейба встав з колін і одповів таємно:

— А хіба пан Криця забув, як його шукали жовніри, коли він ще торік приходив на Волинь підмовляти людей до повстання? А хто пана сотника тоді переховав?

— Так ти ж, вражий жидюго, за те двісті злотих з мене взяв!

— Пхе!.. Двісті злотих!? А інший і гроші б узяв, і полякам на вас виказав! Козаки засміялися:

— Не бісів жид, як викручується!

— І вельможного пана полковника я давно знаю; ще як ви, ваша милость, пане Йване, були простим козаком! Ге! Лейба знає, — у пана добре серце... А тепер я ще панові дам щось таке, що за нього він подарує мені коня — душу мою зрятувати!

— Що ж то ти мені даси? Може, гроші? Так я ж не жидовин, щоб їх узяти.

— Ой!.. Що там гроші! Такому бравому козакові, такому красуню, як пан Іван, та ще й полковникові, хіба потрібні гроші? Йому треба вродливої дівчини... кохання треба... От що. Це тільки нам, бідним жидкам, потрібні гроші!..

— Годі вже брехати! — перебив нетерпляче Чорнота. — Говори, що маєш!

Лейба поліз у глибоченну кишеню свого лапсардака і витяг згорнений учетверо клаптик паперу.

— Це вам цидулка од панни Янушівни!

читати