Завантажити

вільний од козаків, — ми миттю добіжимо туди і приєднаємося до наших!

— Як, тату? — скрикнула дівчина. — Ти хочеш утекти? А слово твоє шляхетське, що ти подав козакові!

— Що за дурниці, Галино! — говорив пан Януш гнівно. — Які там рахунки з хлопом! Я те слово з примусу подав!

— Він не хлоп! — з образою у голосі скрикнула Галина.— Ми й живі тільки завдяки його лицарству. Я не поїду звідсіля! Я не порушу слова!

— Як? Ти не поїдеш з батьком? Я ж повинен бігти до своїх, не тільки рятуючи своє життя. Доля рідного краю залежить од того, чи захоплять наші Хмельницького, чи ні: а я знаю, як його злапати! Я до всього придивлявся й прислухався! Я бачу, що Чорнота хоче навести наших на Хмельницького й на його гармати. Я повинен навчити наших, як згубити Чорноту!

— Згубити його?.. Того, кого я кохаю? — скрикнула дівчина, заломивши з розпуки руки. — І ти хочеш, щоб я разом з тобою зрадила його?

Очі старого шляхтича широко розчинилися. Здається, що й грім не приголомшив би його дужче, ніж слова дочки.

— Моя дочка закохана у хлопа?! — не в собі скрикнув він. — Та краще я вб'ю тебе своєю рукою, ніж ти станеш схизматкою!

Несподівано старий шляхтич нагнувсь з коня і вхопив дочку рукою за стан. Дівчина скрикнула і хотіла пручатись, але гнів надав старому надзвичайну силу, і він, підхопивши Гнійну на своє сідло, вдарив коня острогами і полетів до греблі.

— Христино, Христиночко! — у розпуці гукала Галина, а на її скрики від табору вчувалися розпачливі зойки. — Дитино моя... Галиночко! Візьми мене з собою!..

Довго бігла за конем бідна жінка, що не своєю волею одірвався од всього рідного та прикипіла до панської дитини. Вона падала з утоми й знову бігла, гукаючи й ридаючи за своєю названою дочкою, поки врешті впала на полі непритомна.

А баский кінь тим часом переніс уже шляхтича за міст. Назустріч йому наближався ще полк гусарів, поспішаючись слідом за своїми товаришами.

— Не йдіть за річку!.. Не йдіть! — гукав пан Януш до гусарського полковника. — Там вас чекає смерть!

Та тільки через його селянську одежу поляки не звернули на його застереження ніякої уваги і, мабуть, хто-небудь з поляків зарубав би його шаблею за його пророкування, коли б не було на сідлі у старого молодої дівчини.

Діждавши, поки від табору гетьмана почулися вибухи гармат, Чорнота зрозумів, що поляки здибалися з головним військом і що час уже захопити греблю у свої руки. Упорядкувавши помішані під час утечі повки чигиринців та уманців, він поїхав наперед і звернувся до козаків:

— От так, панове молодці: добре ми ляхів у шори вбрали утікаючи. Вони зараз наперлися на гетьмана, та там їм і світ замакітриться! Тікатимуть зараз, мов зайці! От буде їм добрий бенкет, якщо ми заступимо їм міст. Давайте ж, панове молодці, звеселимо сьогодня нашого гетьмана і всю Україну.

— Веди нас, полковнику, а ми за тобою! — одповіли козаки, обдивляючись на свою зброю.

— Буде їм од нас подяка за Ганжу!

Розгорнув Чорнота свої два повки лавами та й впав, мов шуліка, на тих поляків, що були на мості й на греблі.

Кривава збилася там сутичка, та недовга, бо скоро козаки вигубили все те польське військо, загнавши його у річку. Після того Чорнота зараз же захопив окопи, щоб не пустити більше поляків на поміч до тих своїх товаришів, що зчепилися з гетьманським військом.

Тільки вспіли козаки засісти по окопах, аж з лісу, тікаючи од гармат, почали у розпорошку вибігати польські повки, прямуючи до мосту. Тут-то й спіткало їх велике лихо: чигиринці й уманці зустріли їх пальбою з мушкетів, а далі узяли на списи.

Полякам нікуди було тікати: ззаду, з лісу, давили на них найкращі українські повки Богуна, Нечая, Джеджалія й інших; до мосту не пускали чигиринці й уманці; Перебийніс же почав заходити далеко за польський табір, щоб перетяти головному війську шлях до Константинова.

У одрізаних польських повках почалася мішанина. Не змігши пробитись на греблі, поляки кидалися до бродів, але, поспішаючись, грузли в болотах. Там вершники, рятуючись од козаків, кидали загрузлих коней і метушилися піші, гинучи хто в болоті, хто у річці, а хто й од козацького списа.

Здавалося, що саме пекло повстало тут на поляків: за пів­години чотири повки їхнього війська рясно вкрили болото понад Пилявою своїми прапорами та оксамитовими кунтушами; з другого ж боку Пиляви поляки тільки дивилися, як гинули їхні брати, і нічого не зробили, щоб їх зрятувати.

Через кільки хвилин на скривавлене поле виїхав Хмельницький, щоб похвалити козаків та полковників. Наблизившись до Чорноти, він поцілував його:

— Добре, друже мій, справив ти справу. Тепер уже заберемо ляхів голими руками. А за твою метку вдачу хочу я зробити тебе військовим обозним.

— А що ж? — одповів Чорнота. — Як твоя воля та згода товариства, так послужу Україні й обозним!

Після того Хмельницький, посумувавши над тілом славного товариша Ганжі, наказав всім полковникам зібратися до нього на раду і поїхав до замку, Чорнота ж кинувся до

читати