Напевне, я би не писав про ці спогади, якби не ювілей Гната Хоткевича, який припадає на 31 грудня 2022 року. Українському письменнику, культурному діячеві, творцеві гуцульського театру, музиканту, який залишив теоретичні розробки з гри на бандурі, модернізувавши сам інструмент,  виповнюється 145 років. Усі ювілеї українських класиків в останні роки проходять якось дивно. Одні постаті потрапляють в розряд відзначених (Леся Українка, Василь Стефаник), инчі (Василь Щурат, Сильвестр Яричевський) – випадають. І причиною не тільки війна. Причиною певне культурне збайдужіння української спільноти до свого класичного набутку, особливо, літературного.

Гнат Хоткевич (1878-1938) – класик української літератури, автор кількох романів і повістей, які й нині друкуються («Камінна душа», «Авірон», «Довбуш»), перших зразків еротичної новели в українській літературі, а також драматичних пʼєс та інсценізацій для сцени. Нещодавно, те ж львівське видавництво «Апріорі» видало Першу частину втраченого роману Хоткевича про Тараса Шевченка під назвою  «Тарасик» (про історію роботи над романом і втрату рукопису розповідає Галина Хоткевич у своїх спогадах).

Доля Гната Хоткевича, знищеного у часи сталінського терору, а відтак реабілітованого 1956 року за відсутністю злочину, була складною. Така ж непроста доля випала на долю його дітей. А їх у Хоткевича від трьох шлюбів було семеро, з яких шестеро дожили до дорослого віку (лише донька Настя від третього шлюбу з Платонідою Скрипко-Хоткевич (1901-1976) померла 1924 року у дворічному віці від дифтерії). 1901 року Хоткевич одружився з Катериною Рубанович, жидівочкою із Катеринославщини, яка потім вихрестилася, відмовившись від своєї багатої родини. У цьому шлюбі народилися син Євген (1903-1994), доньки Тетяна (1905-середина 90-х), Ольга (1907-середина 90-х). Другою жінкою Хоткевича стала Катря Гриневичева, яка розбила свою сімʼю, покинувши чоловіка з трьома дітьми, і розбила сімʼю Хоткевича. Під тиском галицької громади, яка не схвалювала «вільної любови»,  Хоткевич з Гриневичевою змушені був повернутися на підросійську Україну, де народився від цього звʼязку, син Володимир (1913-1982), у 60-х роках ректор Харківського університету, фізик за фахом, член-кореспондент АН УРСР. І від шлюбу з Платонідою Скрипко, молодшою від чоловіка на 24 роки, крім доньки Насті, народилися син Богдан (1925-1961) і донька Галина (1929-2010). Власне, наймолодша донька і написала спогади про родину і батька. Найтрагічнішою була доля Богдана, який разом з мамою Платонідою був арештований СМЕРШЕМ у 1945 році, відбув 10-річне увʼязнення, повернувся на Західну Україну, одружився, 1959 року в нього народився син Андрій. А 1961 року Богдан пропав, лише а початку 2000-х сестра Галина дізналася про трагічну долю свого брата, який надумав втекти з Радянського Союзу, перепливши Чорне море, до турецького берега було 45 кілометрів, але був вбитий совіцькими прикордонниками.

Перша дружина Гната Хоткевича виїхала в Москву й там доживала свого віка, до своєї матері поїхав син Євген, який прожив у Москві довге життя, не залишивши потомства. Донька Тетяна померла у Запоріжжі, а донька Ольга у Венесуелі. Катря Гриневичева, яку 1914 року, з початком Першої світової війни,  як австрійську піддану, вислали до Львова, спочатку пробувала налагодити життя з першим чоловіком, а коли це не вдалося, зайнялася літературною працею. Разом із сином від першого шлюбу вона емігрувала до Німеччини і в грудні 1947 року там померла. Галина Хоткевич померла у Франції. Зі своєю мамою Платонідою Галина востаннє бачилася 1944 року. коли вони разом втікали за кордон, але в Румунії мама з донькою загубилися, аби більше не побачитися. Платоніда Хоткевич після увʼязнення приїхала  на Гуцульщину, в Криворівню, де створила музей Івана Франка. А після виходу на пенсію їй дали маленьку квартирку в Івано-Франківську, де вона померла і похована.

Усю цю родинну драму досить стисло переповіла упорядник книги спогадів Віра Манько у першій частині книжки «Гнат Хоткевич та його родина».

Власне, спогади Галини Хоткевич мають назву «Слідом за памʼяттю», у якій Галина Хоткеевич у формі листів (усіх вісім), написаних до упорядника книги Анатолія Болабольченка у 1989-1990-х роках. Третя частина «Додому! Новими стежками» у формі новорічної казочки і коротких спогадових нарисів, де подані декілька листів, написаному у  брата Богдана до своєї дружини Олесі. Закінчується книжка символічним листом Галини Хоткевич до своєї матері Платоніди у рік її сторічного ювілею.

Попри певний схематизм викладу, спогади розкривають трагедію як самого Гната Хоткевича, так і драму його дітей. Перші троє дітей пропали для української культури, троє молодших мали непросте життя, з них лише Галина Хоткевич зробила усе можливе, аби пам´ять про родину і про її батька не канула в лету.

Людська пам´ять – велика химерія: вона згадує те, що хоче і забуває те, що людині не вигідне. Принаймні, ніколи про «невигідне» публічно не згадає. Чи, як писала Галина Хоткевич, «пам´ять…клітинна». Але саме дякуючи цій «клітинній памʼяті» люди живуть так довго, скільки їх згадують. Не тільки як про письменників, але і як про батьків, чия біографія виростає у національну культуру памʼяти. Спогади Галини Хоткевич, попри всю скромність стилістичну і сюжетну, залишаються в цій шерезі.