Хто ніколи не пробував ходити по гарячому вугіллі, той думає, що вся річ у темпі, ритмі, завзятості – швидко вдаряй ногами, мовляв, не розпружуйся, не дай жарові шансу. Я бачив таких – завзятих і радісних, які виходили з попеченими п’ятами і через хвилину вже корчилися від болю. І бачив інших, старших, досвідчених і загартованих, які входили в розжарене коло, ніби плавець у мілку прибережну воду, і на їхніх обличчях у той момент переступу, того першого контакту з вогнем, був смуток. Не відчайдушність, не відвага, не виклик, не розпач – лише смуток. Вони віддавалися вогню, як партнерові, який запросив їх до танцю – останньому, хто їх ще запрошує. Їх, негарних, сухих і порепаних, як сама зола. Останньому партнерові, який запросив їх до останнього танцю. Та мовчазна музика, під яку вони танцювали поодинці, була самою есенцією меланхолії. І вони виходили з жару цілими й неушкодженими, щоб згодом знову ступити в нього – так само зосереджено і печально.

Хтозна, чи печаль – це не сироватка правди. «Якщо ви нещасливі, а я знаю, що ви – нещасливі…», - починав Толстой, і мав рацію, як і той, хто називає щастя сном серця. Або екстатичним танцем, після якого лишаються обпечені п’яти. Скільки у нього насправді волі до танцю, у того повільного танцівника, який знає, що вогонь ранить, і не обманює себе, – спитаєте ви. Але чи річ у волі? Може, це інстинкт? Той самий, який каже жінкам народжувати перед лицем потопу, в підніжжі вулкану? Інстинкт, який наказує жити – зосереджено і печально, - хоч друзі виїжджають і зраджують, близькі віддаляються, речі розпадаються на порох, а любов… Може, що справжнішим є оптимізм, то далі він від утопії, а ближче до логіки фотосинтезу, клітинного поділу. Тиха впертість трави, яка росте крізь радіоактивний попіл.

Треба жити, але… То й що, що «але» – живи й говори. Продовжуй, доки зможеш. Жити і розповідати. Можеш говорити віршем – поезія зазвичай облагороджує скаргу, роблячи її не такою персональною, але не відіймаючи в неї ні крихти переконливості. Так, Іван Непокора – один із найсумніших, наймеланхолійніших молодих українських поетів. Його меланхолія – це вічна, вічно молода, вічно дитяча, вічно безнадійна туга за справжнім. Так, це знову вона, щоразу інша в нових вустах:

що болить усім цим людям

яким легше розпізнати і назвати

десять видів автомобілів

аніж

впізнати руки своїх коханих на фото?

Ми його знаємо, правда? Цього Єремію з протертими ліктями, який намагається запалити відсирілий сірник, кутається в чужу ковдру, прокидається – куди? В який сон? Або цього Ганімеда, якого послали по цигарки для всіх, а тим часом зробили груповий знімок – а він? Ніби лишився на березі з тими цигарками, поки всі відпливали на човні зупиненої фотоапаратом миті, і відійшов, змалів, зник разом із часом. І хто в цій ситуації щасливіший? Наївний, подвійно наївний той, хто вірить у рятівну силу любові, в магічну дію любовної мови:

дві незавершені п’єси

котрі хотіли мати спільну кінцівку

дві мови

котрі мали бути домівкою

Тут, у цій збірці, багато любові, вона вся просякнута печальною, як останній в житті танець, любов’ю. Але й любов не рятує, а мова, навіть найвідвертіша, найінтимніша – лише паперовий міст між двома людьми, який рветься з першим же різкішим рухом. І навіть «власна смерть з нами станеться / без

нашої участі». Так-так, без ілюзій, зворотна симетрія не спрацює: земне «не-життя» не компенсується пережиттям смерті. Що ж лишається? Небагато, майже нічого. Меланхолійне льюїсо-керолівське фантазування, музей елегантних дивовиж, якими обставлені порожні коридори буття, – персонаж «у двох капелюхах», «два глечики зі снігом», принесені «замість листа», тощо. І дивні, такі ж еланхолійні примхи, на зразок невживання слів на літеру «л» чи малювання «лише по четвергах», якими бавиться герой. А ще – сон, мандрівка туди, «де бога вже немає». Слабка втіха? Слабка. Може, це і є найважливіша проба, на яку нас виставляє ця поезія – обійтися без втіхи, без марної надії? Перестати культивувати цей квітник на підтопленому вже острові? Замість того – заплющити очі і продовжити жити.