Полякам – про їхні стереотипи, а українцям – про їхні комплекси. Так кількома словами можна описати нову книжку польського журналіста Зємовіта Щерека «Прийде Мордор і нас з’їсть». Написана у характерній для ґонзо манері, книга дозволяє разом із автором проходить десятирічний шлях від типового поляка до ненав’язливого санітара людських свідомостей.

Головний герой Щерека, теж журналіст, починає своє знайомство з Україною, як і більшість поляків, зі Львова, дешевого бальзаму «Вігор» і нащадків великої польської держави, яких доля занесла у «провінцію» і які нібито дуже страждають від неспроможності об’єднатися зі своєю справжньою родиною. Він приїхав сюди за місцевим хардкором, екзотикою галицьких містечок і, звичайно, випити з «руськими». Але, на відміну від багатьох своїх співвітчизників, наш герой  – відкритий до світу і не дивиться на нього крізь призму стереотипів. Він вміє слухати, бачити й аналізувати. Втім, це не заважає йому задовольняти примітивні потреби своїх співвітчизників екзотичними, гіперболізованими й абсурдними історіями його українських пригод, які автор дописував для польських видань.

У книзі є кілька ключових моментів, які дуже чіпляють головного героя і, відповідно, привертають особливу увагу читача. Це, зокрема, діалог журналіста з українкою у поїзді Дрогобич-Львів. Дівчина закидає полякам зневагу до України, буцімто другосортної держави, за рахунок якої Польща намагається самоствердитись і підлатати самооцінку. Адже Україна в очах поляків – не що інше як Польща в очах решти європейських країн. Така сама «глибинка, діра, провінція». Цей мотив легко читається у розмові головного героя з німкенею Гайке, з якою він знайомиться у Севастополі.        

Ще одним важливим образом у книзі є львівський журналіст Тарас, який родоводом застряг на межі України й Польщі, а свідомістю зациклився на ідеї вільної і незалежної Галичини. Він вводить головного героя в місцеву тусовку галицьких сепаратистів, які вважають себе інтелігентами і рушіями революції, але в дійсності є типовими диванними філософами, неспроможними діяти. Саме Тарас удруге озвучує думку про те, що поляки їздять в Україну, «щоб краще почуватися». Однак у його словах звучить злість, образа і придушений комплекс меншовартості.

Що далі від кордону опиняється автор під час своїх мандрівок, то більше виходить за межі польсько-українських взаємин. Йому випадає нагода поспілкуватися з українськими угорцями, кримцями, німцями, американцями і, власне, мешканцями страхітливого Мордору – східняками. В результаті цих випадкових зустрічей Щерек неодноразово замислюється над проблемою національних ідентичностей цих країні. Відтак, українсько-польський вектор, звісно, є фундаментом книги, однак далеко не єдиним елементом у дослідженні автора.

Водночас Щерек нарікає не лише на своїх співвітчизників. Критики однаковою мірою зазнають як поляки, так і українці. Адже є проблеми, які перебувають поза межами національної приналежності. Так само як є представники певних класів і професій, які хоч і живуть по різні боки кордону, але хворі на одну й ту саму хворобу. Псевдобогема (культурологи, хіпстери, фотографи), маргінали, тупі правоохоронці і недалека молодь – явище всюдисуще, і відрізняє їх лише антураж і обставини.

Попри те, що сам Щерек називає свою книжку літературою, а не журналістикою, у цьому вирі історій, зустрічей, рефлексій чітко простежується журналістська канонічність і завершеність. Цілеспрямовано чи інтуїтивно автору вдалося зібрати в одну книгу поляків і українців різних поколінь, класів та ідеологій, не кажучи вже про діалоги з представниками інших національностей, які тільки підсилюють загальну картину.

Книга символічно розпочинається і закінчується на українсько-польському кордоні. От тільки приїжджає автор однією людиною, а повертається геть інакшою – зрілою і готовою до дискусії. Цього ж Щерек очікує і від свого читачів, які пройшли цей шлях разом з ним. Під час презентації книги у Польщі автор апелював до толерантності і розуміння, які мають плекати в собі поляки. Цього разу, привізши книгу в Україну, Щерек сподівається побачити позитивно налаштовану і відкриту до критики аудиторію. Адже на чужі стереотипи не треба ображатися, з ними треба бавитися і не давати їм змоги проростати в національних комплексах.