Коло зацікавлень ліричного героя «Сорока баксів...» - доволі вузьке. Збірка А. Любки - це просякнутий максималізмом панегірик жінці, цигаркам та алкоголю. Усі вірші - переважно неримовані верлібри, щирі, схожі на щоденникові записи розповіді молодого поета про події, що трапилися з ним, про всі свої найсокровенніші думки і мрії.

Жінка (точніше, жінки) в поезії А. Любки посідає центральне місце. Любов ліричного героя до жінки - беззастережна, віддана, аж до цілковитого обожнення. Так, у поезії, яка розпочинає збірку («Жінко прекрасна»), спостерігаємо, як гріховне, з погляду традиційної моралі, стає фундаментом сакрального - молитви:

Жінко прекрасна, хліб мій насущний,

дякую тобі сьогодні, що ти є...

... і вводь мене у спокусу, жінко прекрасна,

і дивися на мене лукавим поглядом...

В іншому вірші - продовження мотиву:

Вибач, я не зміг поділитися з тобою любов´ю,

прости, я відрікся від тебе швидше, ніж це зробив би Петро,

але дай мені ще один шанс,

я обіцяю виправитися.

(«Уже майже на виході...»)

Відданість персонажа Любки об´єктові своєї закоханості (майже у кожному вірші, очевидно, іншому) - тотальна і безкомпромісна:

Дзвони мені за будь-якої нагоди, хоч зараз, коли це читаєш,

і я не тямитиму себе від щастя.

(«Якщо я помру - стану твоїм янголом-охоронцем»)

Кардинально протилежне, парадоксальне у тематичному полі всієї книги, ставлення до жінки автор виявляє в поезії «У Марціна Свєтліцького є така збірка...», де слабка стать постає антиподом до своєї попередньої божественної іпостасі і порівнюється з горілкою:

... чи можна жінку зараховувати до розряду горілки?

Напевно, все ж ні, бо в горілки, на відміну від жінки,

негативних рис немає.

...

Горілка не влаштовує тобі істерик, не вимагає, аби ти

мив руки з милом після кожних відвідин туалету,

більше того: горілка завжди прекрасна, навіть зранку,

чого про жінку ну вже точно не скажеш...

Неможливість протагоніста бути разом зі своєю коханою спричинює загалом сумний, елегійний настрій поетичної книги.

Я: створений для любові.

Ти: переповнена любов´ю.

Я: виходжу з метро.

Ти: заходиш в метро.

Знову розминаємося.

(«Я: з великою кока-колою...»)

 Страждання ліричного героя переломлюються через прості побутові предмети і явища (цигарки, які не підпалюються; перегоріла в коридорі лампочка; порожній холодильник; неперевірена електронна пошта тощо).

У збірці вагомим є мотив розгубленості ліричного героя перед безвихіддю життя:

Обережно, двері зачиняються.

Наступна станція - наша розлука. Вийти можна, але хіба це вихід?

Виходять на сцену або на розстріл. Виходять, коли можна вийти

із себе...

(«Обережно, двері зачиняються»)

Визначальною рисою поезії А. Любки є буквальність, конкретика художньої деталі. Символічного звучання набувають дві зубні щітки «у ванній кімнаті готелю чужого міста», які стоять поряд; мішок болгарського перцю, який ототожнюється із осінню або сонцем і т. ін.

Подекуди ця конкретика гіпертрофується в прозаїчність, а то й у невиправданий натуралізм. Книга рясніє жіночими трусиками, бюстгальтерами, піхвами, хламідіями та уреаплазмами. Увесь цей несмак, разом із нецензурною лексикою, відштовхує читача, вихованого класичною пристойною поезією. А відвертий епатаж про сутність поезії - очевидний перебір молодого автора, який, до того ж, хворий на самозакоханість і завищену самооцінку:

У тебе бездоганний смак -

адже ти вибрала мене.

(«У тебе бездоганний смак»);

Він запитав, хто я. Я відповів, що янгол,

і, напевно, не збрехав.

(«Вчора швендяв нічними клубами»)

У «Вірші, який ніколи не перекладе навіть Богдан Задура», нарцистичний верлібрист хизується кількістю жінок, з якими він переспав (називаючи їх поіменно), а в творі «Так я й запам´ятаю цей шлях...» (та й не тільки в ньому) - розмаїттям географічних локацій, у яких він побував.  Це вихваляння, м´яко кажучи, не додає авторові честі.

14 «чайових», що завершують збірку, відзначаються, на відміну від «сорока баксів», римуванням. Рими цих віршів не назвеш вишуканими, їм бракує смаку і мелодійного звучання: війна-ніфіга, презервативи-сили, місячнім-місячних, води-закури та ін.

Книга дійсно нагадує своєрідний авторський щоденник. У ній без жодних евфемізмів і прикрас передано радощі та болі, переживання, страждання, сумніви й надії поета щодо найбуденнійших, здавалося б, подій. Самі назви творів ніби віддзеркалюють історію його життя: «Я вийшов сьогодні з дому близько четвертої», «У мене не було грошей на таксі» тощо.

Заслугою Любки є те, що він у напівпрозаїчній, верлібровій формі зумів стати добре підкованим у словесному мистецтві поетом. Вірші його чесні і непідкупні, насичені яскравою образністю, несподіваними порівняннями, оригінальними метафорами. А це ознака неабиякого таланту.

Починалося нове століття, яблука падали, ти спала,

і я виходив ловити ті яблука, аби не гупали так, як війни,

бо в такому разі не зможу захистити тебе,

пів континенту доведеться пройти, аби принести тобі

квіти і посмішку, і я ловив ті яблука, і вони пахли

найкраще в світі.

Здається, так пахне у тебе за вухом...

(«Тепер, поки ти спиш, яблука падають...»)