Про Михайла Батога, поета і журналіста із міста Тлумача на Івано-Франківщині, знають і говорять в літературних колах мало. Ще би характер трохи інший. І навіть зовсім не по-журналістськи скромний. А в доробку Михайла є три поетичних збірки, і незлецькі вірші, скажу вам, пише сей поет. "Спиною до образів" (1997), "Країна п´яних пророків" (2003), "Зірка і хрест" (?), і ось тепер нова книга "Про синє море й січових стрільців" (2011), основу якої склало поетичне вибране із попередніх книг і цикл нових віршів "Я прихиляв тобі небо".

Дивно, але я не знаю, коли вийшла третя збірка. Так думаю між 2009-2010 роками, бо коли запитав Михайла про неї, він відповів: "Якось недавно видав"...

Михайло Батіг творить верлібрами, але се таке насичене сюжетно-філософське поетичне письмо, яке створює певний настрій, певну атмосферу, певний історично-побутовий контекст.

Безперечно, Михайло є автором соціальним. Тут свій відбиток накладає журналістика. Зрештою, вона "з´їдає" Михайлів час, і йому майже не залишається його для творчости. Шкода. Бо це один із найделікатніших, найглибших і найметафоричніших поетичних досвідів, який мені доводилося відкривати для себе.

І не має значення, яку історію розповідає автор. Власне, він не звертається до тієї чи іншої теми, він розповідає історії: по-сільському мудрі, драматичні, трагічні. В нього відсутня іронія і гумор. Але дуже багато у нього ностальгійно-елегійних нот і художньо-викривальних. Дивно (знову дивно), але журналістика не зіпсувала художнього смаку Михайла. Навпаки, додала соціальної гостроти і якоїсь позачасової актуальности розказаному.

Михайло Батіг з авторів, яких не втомлюєшся читати. Він уміє кількома поетичними рядками створити цілісний портрет героя, цілісну картину, цілісний настрій. Тут можна назвати будь-який із його віршів: "Святвечір", "Розмова з дідом: диптих", "Вечірня молитва", "Матері" (з цього вірша Михайло взяв назву своєї нової книги: "[...] я лише пам´ятаю // мамину пісню // про // синє море // й січових стрільців // та себе // навпроти вікна"), "Із фантасмагоричного" (з соціально-художнім осмисленням-висновком, в якому вчувається гірка іронія "ми не знали // Бога // ми молилися // проводирям // тепер наші // проводирі щасливі // у них є все // чого нам не треба"), "Міст для солов´їв", "Сага про сільську жінку", "Потяг загублений у часі", "Люди, в яких немає імен" (знову маємо тут соціяльне звинувачування, подане в алегорично-художній формі: "...Коли вони корчували сад, дід Іван мовчав. А я плакав. Але що могли важити мої дитячі сльози для тих, хто не мав облич, імен, а мав тільки владу"), "Карма" (маємо тут авторське трактування української історії:"[...] писали // москва і варшава // мою // українську карму")...

Окрема історія в Михайла Батога - історія кохання чоловіка і жінки. Справжній любовний роман розгортається у його поезіях, і се одна із найсвітліших сторінок його книг. Тут маємо такий делікатний, лицарськи створений образ Коханої, такий ніжно-прихований опис почуттів, яких так мало в сучасній українській поезії:

кохана

навіщо комусь знати:

найсвятіше

що було між нами -

небо

найтепліше

що було між нами -

роси

найсолодше

що було між нами -

мовчання

Михайло однаково  вдало використовує як сюжетно-епічну форму в її драматично-трагедійному вияві ("Та, що зійшла на Голгофу", "Жінки з вулиці вдів", "Балада про самотність"), так і сюжетно-алегоричну мініатюру ("зоставшись // віч-на-віч зі сліпим лезом // що хворобливо шукає // пульсуючий живчик // на моїй шиї // я кличу на поміч // слово"; ""дні // котрим я давно // не господар..."; "...минула // пора падолисту [...]"; "люблю слухати // гамір // усамітнених крапель дощу: // вони не вміють лукавити" та ін.).

Михайло Батіг розповідає свої історії просто і невимушено. Розповідає, як живе і як розуміє життя. І хоча до цього голосу ми не дуже прислухаємося, це  один із тих оповідачів, чий світ залишається чистою скалкою на карті людської душі...