Коли він потрапив у полон до денікінців, то йому було запропоновано: або він пережене літак у задану точку або його дружину Євгенію буде розстріляно. Піднявши машину в повітря, Беєр розбив її, зімітувавши вимушену посадку, - і тим розв´язав дилему вибору між зрадою і любов´ю. Дивом залишився живий, хоч літати після цього вже не зміг. Подружжя, що дорожило кожною проведеною разом хвилиною, скромно доживало віку в місті Гадячі на Полтавщині, не претендуючи на поцінування своїх заслуг перед радянською владою, хоч і мало на те підстави. Під час зустрічі Євгенія Миколаївна показала мені, як вона сказала, «найдорожчу сімейну реліквію». Нею виявилися листи жінки, котра   ціле своє життя була безнадійно закоханою у її чоловіка, лишаючись доброю приятелькою.

 Прочитавши їх, я була вражена шляхетністю її почуттів і невичерпним джерелом   творчої сили, в яку можна трансформувати  особисту невдачу: «Благословляю твоє кохання до Сергія»,  - так закінчувався один з тих листів.

- Ви не боялися цього трикутника? - спитала я Євгенію Володимирівну, вродливу і в свої «під вісімдесят»

- Навпаки! Ми прожили життя у великій любові саме тому, що в мене була прекрасна суперниця, з якою я мусила змагатися особливо коли її не стало.

Ця історія в деталях пригадалася мені, коли я рядок за рядком перечитувала першу книжку юної ірпінської поетеси Катерини Матвеєвої «Малювала мрію...» - по суті роман у віршах, де логіка характеру ліричної героїні творила напружений сюжет. Так читають майстерно виписані прозові твори, хоч авторка блискуче володіє технікою версифікації і  образи її творів органічні, логічно обумовлені, що з літературною молоддю, яка нині тяжіє до модерну,  трапляється рідко.

Отже, маємо максимально стиснутий в емоціях роман про любов, яка завжди є тінню особистості, що й робить цю тему невичерпною, і тут одного треба - уміння піднятися до точки, де особистісне стає одкровенням для  багатьох. Що ж авторка відкрила читачам?

Насамперед по-своєму інтерпретувала ту вічну істину, що, адресуючись єдиному, людина освідчується в любові до цілого світу, в кожному його явищі пізнаючи дорогий образ:


Вечір розтанув, і сонце сховалося,

 Листя на вітрі невпинно тріпоче,

Сни кольорові уже позліталися.

Доброї ночі!

 

...І я піду бродити по калюжах,

Торкатись мокрої, зеленої трави...

Люблю я Вас. Всім серцем. Дуже.

А Ви?


Знов і знов виникає це  тривожне запитання на тлі готовності не брати, а віддавати, на тлі ототожнення себе із коханим не як з дзеркалом, у якому відбивається власний образ, не в сенсі «стань таким як я хочу»,  а в побажанні йому непідробного щастя:

Вам не холодно? Хочете чаю гарячого?

З чорним хлібом і джемом сливовим? Зроблю!

Принесу. Біля ніг умощусь, щоб побачили,

Як безмежно, по-справжньому я Вас люблю.

 

Я боюсь за вас, мрію, дивлюсь зачаровано...

Вам не холодно? Правда, Вам зараз не холодно?


Тим часом йдеться про любов без взаємності, і той, на кого вона спрямована, відходить,  соромливо опустивши очі, аби непотрібні почуття його не обтяжували. Для ліричної героїні Катерини Матвеєвої настає мить прозріння, з неминучістю  гірких сліз і сплеску ненависті... Але з вершини духу, на яку її піднесло кохання, вона вже не сходить, бо звідти відкриваються світові обшири, і почуття трансформуються в порив до чогось, притаманного Вічності.
 

В зелений колір пофарбую небо,

Щоб бачити постійно твої очі...

А на подвір´ї насаджу каштанів,

Щоб згадувати шовк твого волосся...

...На райдузі, що барвами співає,

Я виведу ім´я немов молитву...


І врешті апофеоз цього нетрадиційного для наших часів поетичного роману-дослідження, апофеоз єднання двох сердець - у любові не один до одного:

Гуляти... з тобою.

Горіти... з тобою

Згасати з тобою,

Тікати... з тобою...

   Мені можна.

Ти дозволяєш, бо сам...

                            кохаєш.

І що ж у підсумку цієї драми нерозділеного кохання, яку багато хто має за  поразку в особистому житті? Перемога! Не просто перемога над власним «его» з його куценькими інтересами, а велике благо доростання до простору свободи, що живить творчу силу. А відкритий у великій любові світ лишається з тобою навіки у всій своїй первісній свіжості:


Фантазія? Ілюзія? Світло?

Галактики над головою?

Забути, що поле розквітло?

Та ні, це, мабуть, не зі мною.

 

Фантазія - не на годину,

Ілюзія вмить не зникає,

А Світло для мене - Людина

У створенім зорями краї.


Так розкрити тему самодостатності кохання спроможна людина, гідна свого таланту, що трапляється не завжди. Любов у наш час багатьох розчаровує, бо її згідно з теперішніми моральними нормами легко довести до «фіналу у ліжку». А молодим людям не завадило б пережити стан душі середньовічного трубадура, якому легкі кроки й шелест плаття дами серця приносили більше втіхи, аніж фізична близькість під впливом розрекламованих фармацевтичних засобів. У тому й особлива цінність книжки Катерини Матвеєвої «Малювала мрію...».

На мій журналістський досвід випало багато історій з  пристрастями навколо ревнощів, помсти за неоціненні почуття, егоїстичне «перетягування каната» у взаєминах між закоханими, але фактично вдруге я зустрілася з темою трансформації нерозділеної любові у потужне джерело внутрішньої сили, якої стачить на ціле життя.

Тому й згадала про подружжя Бейєрів з «їхньою найдорожчою сімейною реліквією».