Де батьківщина наша, Кармен?

І в кого запитати ще?

А час, немов вокзальний натовп,

Крізь злі розколини тече.

Еліна Свенцицька

Українська поезія на Донеччині - це кожного разу предмет доволі незвичний або й несподіваний. Стверджую це, попри те, що місцева філія НСПУ може мати й цілком протилежну думку. Впродовж останнього десятиліття в Донецьку з´явилося біля двох десятків україномовних поетів - різної вартости й, сказати б, відмінного ставлення до поезії. Для молодих поеток це, зазвичай, супровідна прикмета гуманітарних ініціяцій на тлі приватної фізіології та бодай мінімального національного відродження в реґіоні. Для хлопчиків - так само, щось на кшталт тяжкої хвороби росту та інших, не вповні усвідомлених бажань. І лише поодинокі персонажі сього дивного зоопарку залишаються вірними тому, що зветься поезією, упродовж тривалого часу або й назавжди. До таких я можу сьогодні віднести й Еліну Свенцицьку, яка дебютувала в 1990-х роках цікавими й дещо несподіваними (принаймні, для мене) віршами у складі синтетичної книги російськомовної прози й української поезії „Із життя людей" („Из жизни людей" (Донецьк, 1995); у складі збірки був чи то цикл, чи невеличка збірка поезій - „Білі роси Потомаку"), а пізніше видала й окрему збірочку україномовних віршів „Пустельні риби" (1999).

Читаючи вірші й новелі Е.Свенцицької якось не випадає згадувати, що вона є викладачем російської літератури із помітним стажем, а на сьогодні, -  ще й зі званням професора Донецького національного університету. Коли читаєш її художні твори, то докторат авторки залишається ніби за дужками її особистости. Не в тому сенсі, що докторові наук пасувало би писати виключно у дусі неоклясицизму чи, поготів, що її віршам бракує високої філологічної культури. А в тому розумінні, що Еліна Свенцицька зі своїми стражденними віршами (як, до речі, й прозою, - доволі цікавою й, на жаль, до сьогодні належним чином не поцінованою) перебуває у вирі пересічного людського життя, яке найінтенсивніше та найдраматичніше триває у захланних завулках і злиденних похмурих передмістях; на авторці немає білих лякованих рукавичок, її руки торкаються життєвого бруду, а горло артикулює не спів, але крик. Можливо, це волання про допомогу, можливо, про відчай і розпач, зневіру і, все-таки, віру - в просту маленьку загублену й принижену людину. Не хотілось би надуманих порівнянь, але в моїй пам´яті історика української літератури неодмінно зринають поети на кшталт Тодося Осмачки та Евгена Плужника. З більш близьких у часі перед очима одразу постає Уельбек, який повідомляє таку втішну й, водночас, не нову істину: „Не треба боятися щастя - його все одно немає". Приблизно те саме в романі В.Підмогильного „Місто" виголошує поет Вигорський, прототипом якого, як відомо, був уже згаданий щойно Плужник.

Вірші Еліни Свенцицької для мене цікаві зокрема тим, що унаочнюють одну з провідних тенденцій сучасного літературного процесу. Поруч із суто споживацьким супермаркетом літератури (низького ґатунку белетристика, белетризовані портрети політиків, розважальні жанри й інша добре оплачувана заказуха) відроджується власне художня література, зокрема й лірика. Техноґенна й гуманітарна загроженість сучасної людини провокує актуальність призабутого й давно відправленого до уявного архіву історії експресіонізму. Вірші, якими можна поранитись, порізатись, скалічитись; які, щонайменше, торкаються вас особисто і починають усерйоз непокоїти, - це і є поезія експресіонізму, поезія, що знаходить своє покликання стояти в обороні людини. Мова, звісно, не лише про ідеологію, але і про стиль.

Хворі янголи, крила обірвані,

І в прозорому злому житті

Розродилися зернами стиглими

Ті комори, що зараз пусті.

Не повітря народжує привидів,

Не примари народжують біль,

То каміння, каміння розкидане

Наповзає, повзе звідусіль.

Ось і гори, від пологів змучені,

Полічили своїх мишенят,

І в повітрі, стрункі і розлючені,

Ненароджені душі летять.

Як дитина, ворушиться, дихає

Тільки-тільки народжений біль -

У житті, між ганчірок розкиданих,

Серед зойків дурних породіль.

 

Подібні вірші густо присутні в найновішій збірці Е.Свенцицької „Білий лікар". Я не знаю, що це за образ - образ Білого лікаря, але підозрюю, що це може бути квінтесенція чи емблематично-алеґоричний образ самої поезії, якій притаманна терапевтична функція (функціональний вірш футуристів - теж із цієї опери, от тільки перед ним стояли суттєво інші завдання). Поезія, чи пак її болісне й сласне переживання, що суть тотожні речі; поезія, що від болю стає чорною, а надалі біліє, стискається, перетворюючись на білу, ледве помітну цятку: „Білий лікар, білий лікар, / Що ти робиш серед ночі, / Серед сну, що тягне в очі / Ночі чорна череда? / Наче в місячному сяйві / Корабель, що потопає, - / Та кімната, де стоїш ти / У куточку, як біда...". Направду, від болю чорніють людські обличчя, а сам біль залишається білим; можливо, навіть чистим, а відтак - заледве не єдиним дезинфікуючим засобом. Звісно, є ще любов, урешті, є ще й кохання, - це на рахунок засобів самозбереження. Але, напевно, ніщо не може зрівнятися з болем і співчуттям до того, кому сьогодні реально болить. У моєму розумінні поезії - це одне з найперших її завдань - ставати на захист знедолених і приречених, помножуючи їх ряди, але водночас і лишаючи шанс, бодай невеличку надію на визволення, себто - на порятунок. Якісна поетична техніка й притомний фаховий арсенал із тропів і стилістичних фіґур, - анітрохи не заважають виконанню озвучених вище завдань поезії.

Корпус текстів Е.Свенцицької сьогодні до відомої міри уже закритий. Не в розумінні непролазної герметичности, а в тому сенсі, що він уже давно сформований і виповнений авторською свідомістю й індивідуальною етикою; він монолітний і непорушний у кореляції провідних мотивів і домінуючих настроїв. Її тексти на сьогодні - уже своєрідний посібник для не менш своєрідної медитації. В цьому світі нічого уже не зміниться - передовсім, на рівні етики та базових ментальних осяянь. Це застиглість і зрілість масштабних оскаржень, - не ситуативно й вузько соціяльних, національних чи релігійних, - але воістину плянетарних масштабів. Вірші Е.Свенцицької вже не можна ані убити, ані полікувати, - вони вже назавше ввійшли в простір спільного людського мислення і почування:

 

Що робити, як дуже болить?

Є два засоби анестезії:

Стати стовпчиком солі і сліз

Чи лежати, змикаючи вії.

Треба плакати. Легше від сліз?

Ні, не легше, лиш дихати важче.

А вони все течуть, як криві

Ручаї в розкуйовджених хащах.

Тема ця не нова. Взагалі -

Що є в світі від болю нового?

Аспірин, аскофен, анальгін,

Чи кізяк із конячого рога,

Чи то клекіт шалених птахів,

Чи то п´яного спів з того світу?

Що робити, як дуже болить,

І боліло, і буде боліти?
 

Ну а те, що читачів у Еліни Свенцицької значно менше, ніж у якої-небудь, прости Господи, Марініної або й значно ближчого до нас Юрія Андруховича, ще нічого не значить і, поготів, - не вирішує. Принаймні, для мене, людини, яка уважно й прискіпливо читає твори Еліни Свенцицької з часу найпершого взаємнення з її ляконічними й відверто жорсткими експресіоністичними етюдами у донецькому журналі „Антарес" (1993). „Майбутнє все одно належить поетам, - стверджував Г.Міллер, - навіть, якщо і не буде ніякого майбутнього". І, звісно, - мав рацію; на те він і Генрі Міллер - яскравий письменник-провидець, а не випадковий літературний менеджер із нашого часу убивць.