Завантажити

баговинні...
Вони були вже за порогом, коли нагадала раптом про себе голова.
– Братику! – заверещала вона зненацька тонким, зовсім не схожим на Борисів, голосом. – Не дам!.. Братику!.. Не дозволю... Кахи-кахи... – Голова закашлялась і було чути, як клекотить щось і булькоче в ній, наче в глечику. – Не дозволю... кахи... нікому... нехай уже кошеня... кахи... кошеня...

– І не шкода твоєму дядькові кидати Богуслав?
Дві дівчини, одна – струнка білявка, власниця широко розплющених, сповнених дитячої безпосередності, зелених очей, а друга – кароока, зграбніша та смаглявіша шатенка з уважним, навіть нахабним поглядом, повільно йшли вулицею, ретельно звіряючи номери будинків з газетою, що її тримала в руці смаглява.
– Ні, Лесько, не шкода, – мовила кароока у відповідь. – А чого там шкодувати? Що він має в Богуславі? А в Макарівці станція, гарну роботу пропонують. Добре там, де платять!.. Так, ну де ж воно? Ага, ось двадцять другий, а це вісімнадцятий. Бач – і хвіртку відчинено, заходьмо!
Одна за одною, тихенько, дівчата прослизнули на подвір’я.
– Обережно, – прошепотіла Леся. – Може тут собака!
– Здається немає, – відповіла Марина. – Ей, хазяїне! Чи є хто вдома? Ми за оголошенням! Гм... тиша. Дивись: не замкнуто. Може сплять? Ану зайдім. – І не дожидаючи згоди подруги, Марина зайшла в хату. Нерішуче потупцявши на порозі, Леся ступила слідом.
– Прикольний тут у них звичай – чешуть із дому й хату не замикають. – Марина обійшла всі кімнати й ніде нікого не знайшла. Мимохідь вона, ніби ненароком, прочинила двері шафи у спальні, обережно, пальчиком, відхилила дверцята меблевої стінки, зазирнула до шухляди письмового столу, що стояв у великій кімнаті, та до маленької шухлядки під телевізором.
– Маринко! – перелякано зашепотіла Леся. – Що ти робиш?!
– Цить! – шикнула на неї Марина, дістаючи з шухляди чималенький пакунок. – Мовчи!
– Нас застануть! – аж тремтіла Леся. – Припини!
– Глянь! – Марина розгорнула пакунок і вони побачили тугі брикетики сто і п’ятидесятидоларових купюр.
Леся мало не зомліла:
– Маринко! Кинь, кинь його к бісу!
– Мовчи, дурна! Такий шанс буває раз у житті! – Марина рішуче пхнула пакунок собі в сумочку й взяла тремтячу Лесю за лікоть. – Змиваємось!
– Ой Маринко!..
– Тихо! Виходимо й спокійно мотаємо собі геть. Ясно? А дядькові я скажу, що хату вже продали.
Як і досі на подвір’ї було порожньо. Дівчата неквапом вийшли з хати (Леся поривалася дременути щосили та Марина її притримувала) й попрямували до хвіртки.
– Толику-у-у! – долинув до них раптом десь іззаду дивний, писклявий і водночас ніби приглушений голос. – Толику-у-у... ха-ха-ха... ги-ги-ги... Іди обі-і-ідати!..
Тепер уже й Марина не втрималась і дівчата щодуху кинулись геть...

2002 – 2005р.



43

читати