Завантажити

Війська Запорозького, який приніс Наливайкові звістку про те, що «гетьман Криштоф Косинський пішов з Білої Церкви і йде з козаками на Волинь: по дорозі дає шляхті хльосту» і що князь Василь Острозький і брат Дем’ян наказують сотникові «спішно добиватись до Острога...»
На цій щонайвищій ноті Микола Степанович раптово обриває читання. Очі його світяться так дивовижно й заворожено, аж навіть лячно в них заглядати, бо можна ж і не повернутися. Тиша стає ще густішою, як вранішній туман пізньої осені. Мовчать усі. Мовчить і Вінграновський. І в цьому мовчанні є така символіка, що її годі й пояснити. Ніби всі ми насправді вернулися з утопленого в снігах Гусятина, пережили сватання, лизнувши по кілька келишків оковитої, а тепер гадаємо, чи насправді так було, чи нам лише приверзлося. Та хто йме віри, коли всі оніміли? А його великі очі поволі висихають. Значить, потрібно їх зволожувати. Петро бере пляшечку з горілкою і хоче щось заговорити, але його перебиває Микола Степанович:
—?Ну, як я шарахнув? Га? Це ж Северин, не будь-хто. Мені ж страшенно не хотілося робити його старим. І я майже вгадав його вік. Він такий, як і я, тільки на два десятки років молодший. — Вінграновський пильно вдивляється в наші очі, неначе хоче відгадати, про що ми думаємо. — Історія наша повинна бути такою, якою ми її хочемо бачити, а не хтось інший. Ми повинні цю історію без пам’яті любити, пишатися, хоч якою страшною вона не була б. Вона ж — наша, рідна, іншої в нас ніколи не буде. То чому ж любимо її, як мачуху?!

читати