- Мабуть, як і більшість, опитуваних щодо відмови Василя Шкляра отримувати Шевченківську премію, зазначу, що, по-перше, навряд чи можна назвати «вчинком» цю дію з боку автора «Залишенця» (я правильно називаю книжку цього автора, бо «Чорний ворон» це ж, здається назва серіялу з Брендоном Лі?). Ще від часу, коли Шкляр «розминався красненьким», адаптуючи українську клясику, ця «патріотична» піар-стратегія вже виглядала застарілою. Ясно, що художній текст віднедавна замінений на естрадний жест, і «вчинком» сьогодні називають майже все – від панського «сходження з дистанції» Ліни Костенко під час її турне Україною до голодного вереску якого-небудь Стронговського у власному інтернет-щоденнику – але чи не пізно наш лавреат Шкляр схопився за цю «молодіжну» естафету, відіграну ще на початку 1990-х років? Тим паче, якщо згадаємо при цьому про так само давню авторекляму Юрія Андруховича, який теж відмовлявся було від Шевченківської премії, хоч її автору «Московіади» і «Рекреацій» ніхто й не давав.

По-друге, як можна відмовитись від того, за що ти вже розписався у відомості? Нині ж члени НСПУ дають розписку, щоб не було отаких-о вибриків при отриманні премії, чи не так? Хіба що ну дуже по-українськи, себто хитренько, зазначити, що за грошима прийдеш, коли начальник піде на перекур. Але ж прийдеш? То який же це «вчинок»? Так, наївна віра селюка у магічну силу «городської» реклями.