Роман «Інфекція» був написаний прикарпатським письменником Степаном Процюком у 2000-2001 роках та вперше опублікований у 2002 році в журналі «Кур’єр Кривбасу», а пізніше літературною агенцією «Піраміда» виданий окремою книжкою, на жаль, не дуже якісною. Після цього роман ще декілька разів перевидавався невеличкими тиражами. Відповідно, більшість примірників «Інфекції» опинилися в приватних бібліотеках і сучасний читач не мав до роману повноцінного доступу. Ситуацію виправило видавництво «Дискурсус», яке нещодавно його перевидало.

Відразу ж слід зауважити, «Інфекція» — роман багатоплановий. З одного боку, може здатися, що це побутовий роман, головним героєм якого є Сава Миколайович Чорнокрил, який має дружину-галичанку Іванку та донечку Софійку. Переживаючи фінансову скруту, він інколи разом з художником Кирилом Орленком трохи заробляє на продажі картин через Остапа Кисільчука. Остап, в свою чергу, приїхавши з села навчатися до Києва, робить усе можливе, щоб залишитися в столиці, зокрема, крутить роман з Ірен, заможною російськомовною киянкою, принижується перед нею, щоб забезпечити собі майбутнє. Герої роману — це пересічні люди, які не виділяються в натовпі. Звичайно, всі вони мають власні мрії, страхи, та вчиняють, свідомо чи ні, помилки і впливають, тим чи іншим чином, на долі інших людей.

Поглянувши на текст під іншим кутом, ми бачимо роман про Україну та українців, якими вони були наприкінці ХХ століття. І нехай комуністичний монстр розпався, та він інфікував душі й серця людей, вплинув на їх світогляд, залякав їх. Наприклад, батько Іванки Микола Васильович Лоб’юк відчув його дію ще в совєтські часи, бувши під слідством та в ув’язненні. Відповідно, «Жах і параноїдальний невроз колишнього в’язня сумління звив у мозку наскільки глибоке гніздо, що багато років опісля в’язниці, за умови найменшого нічного шурхоту, Микола Васильович зривався з ліжка, наче тортурований фантомами білої гарячки, уявляючи безжальних мускулястих чекістів у червонозоряних погонах, які зараз прийдуть у помешкання». Цю інфекцію помічають і молоді, зокрема, молодший брат Остапа Назар міркує: «Ви, українці, інфіковані, слабуєте національним СНІДом, ще трошки — й інфекція запустить отруйні щупальця метастаз, а ви далі будете співати про пришелепкуватого хлопця, що розпрягає і запрягає коні, і хвацько вибивати лакейського малоросійського гопака». Тому, може здатися ніби «незалежність — лише химерне подрібнення великого царства, що знову пригорне своїх заблуканих овець, але уже не під знаком застарілих символів серпа і молота, а під мілітарним помахом сталевих крил двоголового орла!».

Та автор не тільки щиро вірить в українську націю, але й володіє даром передбачення, який демонструє через роздуми Кирила: «А обдерті, виснажені діти нашої Матері пов’язані зі мною містичною родовою пуповиною. Вибач мені, мамо, як сповідався поет, „прости гіркі, зневажливі слова“, бо де би я не був, магічне сяйво цієї пуповини не дасть мені скурвитися і самознищитися. Бо виросте нове покоління із українськими квітами в українських руках, а при потребі — у жорсткій безколірній уніформі, освяченій сяєвом тризуба, і відродить майже перерваний родовий зв’язок, відродить мову, над якою регочуть із імбецильним вереском та підсвистом посмітюхи і покидьки, і засіє на теренах східної Європи могутня і щаслива держава!». Ці речення, написані більш ніж п’ятнадцять років тому, як виявилося нещодавно, стали пророчими.

Звичайно, в цьому романі присутнє кохання, щоправда, воно кардинально відрізняється від «рожевих» почуттів, що описані в багатьох мейнстрімних творах. Не можемо оминути й того, що «Інфекція» — це роман про зраду, адже Сава зраджує Іванці з Мар’яною, Остап зрадив своїх рідних, а Кирило — свій талант. Українці ж зраджують своїм мріям та не особливо звертають увагу на власну інфікованість.

У романі практично відсутні діалоги. Їх вдало компенсують рефлексії та внутрішні монологи головних героїв, які перетворюють текст у справжній психологічний лабіринт, «прогулявшись» яким, читач, можливо, зможе краще зрозуміти не тільки внутрішній світ українців минулого століття, а й самого себе.

Як бачимо, «Інфекція» є романом багатогранним та поліфонічним. Тому не дивно, що свого часу цей сміливий текст був сприйнятий доволі неоднозначно. Та чудовим індикатором його якості є те, що Іван Дзюба, прочитавши «Інфекцію» в 2002 році, висунув Процюка на здобуття Шевченківської премії.

Мусимо визнати, роман «Інфекція» спонукає до роздумів. Його в жодному разі не можна назвати розважальним. Цей текст потішить не тільки шанувальників творчості прикарпатського письменника, а й вдумливого та схильного до критичного мислення читача-інтелектуала.

Микола Петращук