Як зазначає сама авторка, роман не тільки про кохання сепаратистки й бійця АТО, а про те, як війна змінює людей, як вони знаходять шлях до порозуміння, як звичайні людські почуття ламають стереотипи про «західників» і «східняків».Галина Вдовиченко. Фото: Facebook" src="http://ZIK.ua/gallery/full/v/d/vdovychenko_galyna.jpg" alt="Галина Вдовиченко. Фото: Facebook" />

Галина Вдовиченко.

Фото: Facebook

Про це повідомив кореспондент IA ZIK.

Події роману розгортаються на фоні стосунків полоненого бійця АТО Романа та дівчини-сепаратистки Ольги, яка мешкає у селі поблизу Маріуполя. Дівчина просить, щоб їй дали полоненого для проведення робіт із заміни підлоги в хаті, яку їсть грибок. Так зароджуються їхні почуття. Подальша історія їх взаємин зворушує й спонукає переосмислити те, що ми знаємо про донецькі події, війну на псевдо АТО.

Як зауважує Галина Вдовиченко, ще торік їй здавалося, що вона ніколи не буде писати про війну. Але події серпня 2014 року – Іловайський котел, вересень минулого року – серйозна ситуація під Маріуполем, розповіді поранених бійців з Львівського госпіталю спонукали до творчості. «Зернятко впало на ґрунт», – каже авторка.

«Усе настільки живе в середині, вимагає проговорення. Мене не лякало, що ми живемо у цьому процесі, що невідомо, що буде завтра. Роман починав писатися на початку вересня 2014 року, коли була серйозна ситуація під Маріуполем. Я знала, що це місто не здадуть, воно саме не здасться, залишиться українським, - каже Галина Вдовиченко. – Можна сказати, що це є роман про кохання. Я би більше сказала, що цей роман про те, як змінює війна людей, як вони знаходять шлях до порозуміння, просуваються назустріч один одному».

Перед написанням роману авторка почула від поранених вояків, які лікувалися у Львівському госпіталі, історію про українського бійця, який кохав сепаратистку. Коли хлопець загинув, його батьки вирішили взяти дівчину, яка вже була вагітною, до себе додому – до Львова. 

Під час творення роману авторку зацікавила думка про її твір самих бійців АТО та вимушених переселенців. Так першими читачами роману ще у рукописі стали вимушена переселенка, журналістка з Донеччини Наталка Казьоннова та боєць АТО Олександр Лопачук. 

Галина Вдовиченко каже, що не вкладає негативного змісту у слово «донецькі». «Мої донецькі – це Ірен Роздобудько, яка родом з Донецька… Загалом нас більше об’єднує, ніж роз’єднує. Часом більше спільного між львів’янином і донеччанином, ніж між двома львів’янами чи донеччанами. Мої донецькі – це люди в чомусь особливі, без негативного контексту», – зазначає письмениця. 

Фото: Facebook

Авторка також додає: справжній роман про війну колись напишуть дівчина чи хлопець, які звідти повернуться. «Я ж могла усе просто пропускати через своє серце, не знаючи багатьох реалій, але здогадуючись інтуїтивно. Деякі речі, які ти пишеш інтуїтивно, виявляються 100%-им потраплянням в яблучко», – додає Галина Вдовиченко.

Водночас, на її думку, присутність на війні не обов’язкова умова, щоб писати роман про ці події. «Треба просто відчувати, що ти не можеш про це не написати», – переконана авторка.
Роман писався півроку. Тепер, каже Галина Вдовиченко, їй знову здається: вона навряд чи ще колись писатиме про війну.