Московська мистецько-літературна тусовка часів «відлиги» страшенно ненавиділа Хрущова за те, що він зчаста на зустрічах з нею порівнював себе з Винниченковим літературним героєм Пінею, затято оминаючи головних персонажів з творів толстоєвських. 

Тодішня київська мистецько-літературна тусня навпаки – замість того, аби видати хоч один том В. Винниченка, покотом лягала під пузо Хрущова. 1964 року навіть удостоїла Микиту Сергійовича Шевченківською премією.

Ото було б добре, аби нині, під час українсько-російської війни, новоспечений голова (чи як там) Шевченківського комітету з присудження сьої забрьоханої босяцькими помиями премії Є. Нищук з кону малої сцени Франкового театру, де, до слова, він нині грає «неложними» устами літературного героя Винниченка з твору «Момент» заявив:

– Людоньки добрі, мені приснився сон: Тарас Григорович ушкварив мене по кумполу і наполіг, аби я зліквідував непотріб, що прикривається його ім’ям!

Оголошую: відсьогодні Шевченківська премія потекла у Чорне море... Вслід за флагманом «Москва».

На те, скажімо, подружжя: Любов Голота схопилась за серце, а Павло Мовчан заскрипів зубами... Колишні члени Шевкому Василь Герасим’юк з Дмитром Стусом клянуть на чому світ стоїть Нищука. Братове, лахва минулася!

Слава щирісінькій Україні.