Уже надумав був улаштуватися на роботу грабарем, як до мене підійшов на цвинтарі ще старіший за мене поклонник українських визначних особистостей. Запитує:

– Даруйте, добродію, кого ви вишукуєте?

– Могилку Миколи Міхновського.

– Даремно шукаєте... Могила Міхновського втаєна від людського ока, як прах Чингісхана. Що для монголів Чингісхан, то для нас, українців, Міхновський!

– Невже... А я думав – Грушевський.

– Тьху... Грушевського ще засудив Михайло Могилянський у своєму творі «Вбивство».

– Хіба мало кому відомий письменник має право засуджувати відому на загал людину? В українців такі як Михайло Грушевський раз, два та й усі...

– На словах, а на ділі? Візьміть того таки Хмельницького, Мазепу, Петлюру, Бандеру...

Не досить того, що кацап лупить по Києву ракетами, тут ще намалювався на Байковому «непримиренний», старший за мене, українець і шмагає мене по кумполу. 

Тоскно повернувся я додому й засів за книжки. Ба, справді: сам Тарас Григорович засудив Богдана «п’яного»; письменники світової міри сприймали Мазепу за хтозна-що, «смочка»; Петлюра наказав розстріляти Петра Болбочана, а ОУНівці під орудою Бандери-Шухевича, аби прибрати до рук УПА, розстріляли дружину Тараса Бульби-Боровця, його ж самого переслідували аж на вигнанні.

Гм... Українському красному письменству – роботи й роботи! Де та нація, а де народ, ще спробуй розібратись. Ждуть глибокі розчарування (геть усіх). Незабаром про те у моїй найсвіжішій книжці «На порозі війни», що ось-ось розплодиться.