Бережко-Камінська Юлія. Між видихом і вдихом: Зб. поезій / Художник Юлія Бережко-Камінська. -- К.: АДЕФ-Україна, 2010. 176 с.
Юлія Бережко-Камінська – поет уже сформований, стильний, але дуже іще перспективний, з іскристим світлом на горизонті. Тому не можу відмовити Їй, а собі у слабкості погрітися біля вогнища молодого сильного і доброго таланту. Тут її ровесники – молоді літератори, діти інтернету, в коментарях поставили би «смайлики». Вважайте, що поставив і я. Адже Юля у житті і творчості, життєтворчості, сама світла, відкрита, усміхнена до зовнішнього і внутрішніх світів, що у наш нервово-прагматичний час – неабияка рідкість.
Хоча і щодо неї подекуди справджується відоме правило парадоксу: гумористи у житті сумні, а лірично-драматичні поети бувають неабиякими веселунами-витівниками.
Масками у наш час захищаються не лише від вірусу грипу, але й від вірусів байдужості, злості, заздрості...
Тому для реально безмаскової Юлії Бережко-Камінської найголовнішим, очевидно, видом захисної енергії є музика слова – поезія, з якої починається і молитва, і Бог у людині...
Поезія «молодої та ранньої» авторки із Ворзеля під Києвом – наша. Пісенна. Органічна. Красива (історична) формою, яку зараз вродженому поету – сторожеві генетичного коду етносу – також треба берегти від псевдоверлібрових деструкцій, псевдосвободи змісту.
Полиново-медове пінне вино змісту Юля тримає у міцних, ще трипільського фасону, глечиках форми. Так, мов Венера із морської піни, народжується нова художність, нова реальна, енергетично світла, містка ірреальність із модерними кольорами, запахами, звуками, доторками. Із коренем і крильми. Із часовими вертикалями та просторовими горизонталями, як-от:
* * *
Я живу між видихом і вдихом,
Там, де груди терпнуть від краси,
Де настільки урочисто тихо,
Що шепочеш: «Господи, єси!..»
Де незриме набуває форми,
Де первинну повертає суть…
Радістю найтоншою огорне,
Тою, яку хочеться збагнуть.
Такі строфи якщо й не продовжують славну, здорову традицію нашої, загалом світової, літератури, то принаймні її зберігають і тішать іще неопластмасені, неоцинічнені серця, які у постмодерному світі «скла і бетону» шукають тишу, грушу:
Набираю твій номер,
Наче беру акорд.
Не сфальшивили б пальці
Жодною – жодною цифрою!
Так верта корабель,
У єдиний свій рідний порт.
Так зривається тиша
Грушею перестиглою.
Знаки, символи нашої доби – ті ж номерні телефони, наприклад, мусять наразі сусідити із тією ж грушею, підсвідомо і свідомо натякаючи тим, хто думає серцем: доки «мобільників» і груш, вертольотів і метеликів на Землі принаймні порівно, – у людства є надія...
Тому й літературній моді, здається, Юля не платить ні шеляга данини, інтуїтивно, завдяки глибині покликання, відчуваючи-розуміючи: вічне завжди модне, бо репродуктивне.
Юля Бережко-Камінська – ще й, до речі, добра берегиня-господиня літературного салону Уваровського Дому у тому ж Ворзелі – долею волі і волею долі належить до поетів активних, Інтернетозаангажваних навіть, але не крикливих, не голослівних, не голонасінних...
Загалом – вона мій поет. І як людина, і як майстер, який зі слів, метафор, простору-тиші між ними, творить ритм, риму, голос, пісню... не руйнуючи, а (ще раз наголошу) саме зберігаючи традиційний, шліфований тисячоліттями код саме української, може навіть ширше – слов’янської духовної душі.
Таких із Її покоління зовсім небагато.
...Де усе настільки чисте-чисте,
Що лишаєш вимите взуття.
Йти куди – між тисячею істин
До благої Істини – Життя.
Де усе, що визріло у слові –
Наливає незбагненним вірш.
Де душі так добре від любові,
Що тамуєш подих і мовчиш… –
цитую вірш «Я живу між видихом і вдихом...» до кінця, щоби «покайфувати», як кажуть «молоді двадцятидвохлітні», не повіряючи «гармонію алгеброю», але зауважити деталь: «вимите взуття» – прозаїзм, який у поєднанні із абстрактно-онтологічними поняттями – будівельним матеріалом вірша – парадоксально додає віршеві того, що називають Поезією.
Хто знає толк в поезії – відчує. Як і ще, ось:
* * *
Так, між нами початку немає,
Як у всіх на землі доріг.
Де розпечено – там палає.
Де затягнуто – там на сніг.
Де наврочено – все на долю.
Де намолено – жар вогнів.
У мені вже немає болю.
І печалі нема в мені.
Так спокійно і так… порожньо.
Мов прийшов переддень зими.
І надія в сніжинці кожній –
Не для нас. Бо вже ми – не ми.
Бо думки твої всі – наскрізні.
Що для тебе любов моя?
Так, - слова із чужої пісні:
«До», «до», «сі» і «сі» «до» і «ля».
Наскрізна печаль – а на душі після такого вірша легшає...
Тому що печаль чесна.
Тому що печаль ця світла.
Тому, що печаль – єдине, що у наш час не продається-не купується.
Як уже бачимо, у поетичній творчості Юлі нема штучності, манірності-занудності, притаманної багатьом поетесам, отруйної претензійності, хімічності... А є довірлива, наївна висока простота, від якої віє-чути спокійною потенційною силою жінки-коханої, жінки-матері, жінки – вродженої (бо є й роблені, парниково-штучні) характерниці, яка створила, наприклад, і милу «цілу замовлянку», початок якої може бути наразі епіграфом усієї книжки, яку тримаємо в руках, молодого талановитого поета України – Юлії Бережко-Камінської:
Сіяно густо.
Сіяно щедро.
Сіяно ніжно.
Сіяно, сіяно…
По долі розвіяно.
Із серця гарячого.
Із розуму зрячого.
На радість, на втіху,
Подалі від лиха...
Заповідається на високий, сильний, красивий і добрий Шлях.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2010/11/03/072525.html
|
