87 років від дня народження Візми Белшевіци.
Латиська письменниця Візма Белшевіца (по-латиськи: Vizma Belševica) народилася 30 травня 1931 року у столиці Латвії Ризі в робітничій родині, її батько мав проблеми з алкоголізмом. Дитинство Візми Белшевіци пройшло в Ризі та на фермі родичів в Курземе. Заочно закінчила Ризький технікум культури і просвітницької роботи (1948). Поетичний дебют у пресі припадає на 1947 рік, перша поетична збірка вийшла 1955 році. У 1955–1961 роках навчалася в Літературному інституті ім. Максима Горького в Москві. Вірші Візми Белшевіци в радянський час жорстко цензурувалися, проте таки книжки виходили. Візма Белшевіца видала поетичні збірки «Тепло земне» («Zemes siltums», 1959), «Море горить» («Jūra deg», 1966), «Річні кільця» («Gadu gredzeni», 1969), «Буркун-зілля» («Madarās», 1976), «Мотальниця клубка» («Kamolā tinēja», 1981), «Пора жовтіння» («Dzeltu laiks», 1987); принаймні двічі виходили її вибрані поезії (1988, 1996). За визначенням Анатолія Шпиталя, вірші Візми Белшевіци «відзначаються філософською глибиною, історизмом мислення, народнопоетичним баченням природи і людини в навколишньому світі». Характерним прикладом поетики Візми Белшевіци є вірш «Білий олень»:
Заєць петлі робить на снігу зумисне –
Хитро слід заплутує; німіє раптом дрізд
І нишкне жайворон, коли шуліка звисне,
І перепел перекидом відманює від гнізд.
Так повелося вже. Рудавими боками
Мигають горді олені у лісових кущах,
Маскуючись. Скрізь ходить страх стежками.
І гнана скрізь краса принишкла по кутках.
Але в глухому лісі білий-білий олень
Ходив один не криючись у присмерку лісів.
Світився білий лунь. У мряці улоговин
Він видавав, бо білизною чистою яснів.
Не маскувавсь проте. Своїх слідів не плутав,
Зі стада вигнаний. Як біла та стріла –
Востаннє олень біг. Тремтіло птаство в дуплах,
Бо вовча зграя гордий біг перетяла.
І в білого – така ж червона кров. Ночами
Із іклів місяця шкамаття хмар звиса –
Вовки голодні виють до нестями
На оленя... що лине в небеса.
(Переклав Володимир Лучук).
Візма Белшевіца зазвичай цуралася публічного літературного життя, проте не була зовсім поза літературним процесом Латвії радянського часу. Серед творів, які привели до повної конфронтації письменниці з владою, була поема «Нотатки Індрика Латиша на полях Лівонської хроніки» («Indriķa Latvieša piezīmes uz Livonijas hronikas malām», 1969), в якій образ латиша-хроніста, вимушеного співчутливо описувати завоювання чужого йому режиму, використаний поетесою, як вважається, щоб виразити своє ставлення до радянського режиму в Латвії. За кордоном Візма Белшевіца була найвідомішою латиською поетесою, її книжки виходили в Швеції, Фінляндії, Великобританії, Франції, США та інших країнах, загалом вони перекладені понад сорока мовами світу. За безкомпромісність і незламність характеру Візма Белшевіца здобула велику повагу на батьківщині. Попри нехіть до громадської та публічної діяльності, Візма Белшевіца після здобуття Латвією незалежності в 1988–1990 роках очолювала Ризьке відділення Латвійського ПЕН-клубу. Померла Візма Белшевіца 6 серпня 2005 року в Ризі після тривалої хвороби. Обидва її сини Клавс (1959–1987; загинув у Юрмалі за нез’ясованих обставин) і Яніс (народися 1969 року) (за прізвищем чоловіка – Елсберґси) також увійшли в літературу (їхня спільна книжка «Елсберґси. Вибрані вірші» (Рига, 2001) вийшла українською мовою в перекладі Юрія Садловського).
Зверталася Візма Белшевіца і до прози. Вийшли збірки її оповідань «Оповідання Кікураґа» («Ķikuraga stāsti», 1965), «Біда в дім» («Nelaime mājās», 1979), «Розбите серце на дошці пошани» («Lauzta sirds uz goda dēļa», 1997). У 1990-і роки опублікувала романну автобіографічну трилогію «Білле. Трилогія» («Bille. Triloģija»): «Білле» («Bille», 1992, 1995), «Білле живе далі» («Bille un karš», 1996), «Прекрасна молодість Білле» («Billes skaistā jaunība», 1999). Візма Белшевіца написала також п’єсу для дітей «Дорога в казку» («Ceļreiz ceļš uz pasaciņu», 1985).
Візма Белшевіца займалася перекладами з англійської (Вільям Шекспір, Томас Стернз Еліот), італійської (Данте), російської (Олександр Пушкін) та української мов (зокрема, в її перекладі вийшли поетичні збірки Миколи Вінграновського та Івана Драча).
За новелою Візми Белшевіци було знято фільм «Через дурепу Пауліну» (1979), який набув великої популярності в Латвії. У 1990 році Візма Белшевіца була обрана почесним членом Академії наук Латвії. Неодноразово отримувала в Латвії та за кордоном престижні літературні премії. Кавалер Ордена Трьох Зірок (1994).
Українською мовою окремі твори Візми Белшевіци переклали Володимир Лучук, Іван Драч, Віталій Коротич, Олекса Новицький, Анатолій Шпиталь ([Вірші] // Сузір’я. – К., 1967. – Вип. 1; [Вірші] // Сузір’я. – К., 1971. – Вип. 5; Через дурепу Пауліну // Латиське радянське оповідання. – К., 1982; Біда в дім // Сузір’я. – К., 1983. – Вип. 19; [Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987).
Коли ми з Ромком Садловським (і ще двома «пасажирками») у кінці жовтня 1982 року їздили до Прибалтики (саме так тоді казали, а не «до країн Балтії»), то відвідали Ригу і Вільнюс. У литовській столиці (на зворотній дорозі) затрималися недовго (один день всього), а от у латвійській столиці провели кілька днів (ночували в колишньої дружини Імантса Зієдоніса та її сина Рімантса, але то окрема історія). Зайшли ми з Ромком (а кобіти в той час пішли десь по крамницях) в гості і до Візми Белшевіци. Був там тоді її старший син Клавс, заклопотаний якимись сімейними справами, купанням дітей, якщо не зраджує пам’ять, тож ми з ним балакали не довго. А з Візмою Белшевіцою трохи довше побалакали, почаювали. Коли я сказав їй, що оце я вперше в Ризі, то вона посміхнулася і сказала, що я вже тут вдруге. Та пояснила: коли моя мама Оксана Сенатович була вагітна мною, то приїздила до Риги, вони довше та ближче спілкувалися. І переповіла історію, яку я туманно вже наче і знав до того. Моя мама тоді в Ризі потрапила під трамвай і дивом врятувалася. Так що я народився у сорочці і з «ризькою вишивкою».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/culture/2018/05/30/180724.html
|
