Е. Бильченко. Чили. Стихотворения и проза. – Киев: Издательство БВЛ, 2015. – 180 с.
Блок ждал этой бури и встряски,
Ее огневые штрихи
Боязнью и жаждой развязки
Легли в его жизнь и стихи.
Борис Пастернак
Євгенія Більченко – моя Сестра.
По духу.
Душевно.
Не знаю – старша? Молодша? Одноліток?
Знаю-відчуваю її, здається, завжди.
Хоча аз грішний від народження до 17 років жив у волинському лісовому селі, а вона корінна киянка-столичанка.
Звідки й куди ця братерська любов без кохання, це глибинне співвідчуття сутностей?
Сказати, що нас поєднує лише поезія, яку ми взаємно любимо і поважаємо одне в одного аж до взаємоперекладів одне одного, – не все, не так сказати...
Тобто, можна сказати й так, якщо погодитися, що поезія – не лише віршотворчість, але й життєтворчість...
Ми народилися в час, коли деякі батьки пеленали дітей у радянський прапор...
Але так сталося-склалося, що й Женю, і мене виховували наші дідусі й бабусі...
Ні, не спільні... Просто одного покоління. А діди й діти подібні не лише між собою, вони подібні до всіх дітей усіх часів і народів разом узятих.
Тому й люблю спілкуватися з дітьми до п’яти років і людьми після 70 років...
Ось у чому секрет нашої духовно-душевної рідності.
Ось де метафізика зарита.
У нас подібне світовідчуття.
Наші діди уміли молитися.
А де метафізика, молитва – там і музика, написана словами, тобто й поезія, в царині якої ми з Євгенією Більченко маємо спільних дітей: Женя – головний перекладач російською мовою, один з авторів передмови моєї книги «Исповедь последнего волхва», яка вийшла друком у Санкт-Петербурзі в 2012 році, багатьох статей про мою лірику, аз грішний також перекладаю її вірші...
Ужито разом в самоті і на дзвінких та сакрально-мутних літтусовках, фестивалях тощо не одну пляшку улюбленого Женіного коньяку тощо, пущено кільчастим димом кілограми тютюну, коли я ще палив люльку, а Сестра – ажурні папіроски... перетерто купу класичних імен-віршів і віршів імен, переслухано години телефонних психофілософських, ідеологічних і просто «ніпрощо» сповідей і прочитано десятки тисяч кровних знаків на «милі» та ФБ...
Це називається – творча дружба перевірена часом і простором, в якому основні місця-міста наших зустрічей Львів та Київ.
Хоча останніми роками Женя, як невловимий Джо, гасає по Україні, а я по світу.
Це не заважає нам бути разом на ультракоротких і спілкуватися, як летючі миші, на рівні ультразвуку: бути завжди на одній хвилі, все знаючи-відчуваючи одне про одного.
Її екстравагантний зовнішній «прикид» із двома дівочими кісками... парадоксально гармоніює з нервовою артезіанською глибиною її віршів і умінням їх геніально читати з пам’яті, без пам’яті, з листка...
Перед нами яскравий у прямому й переносному приклад слова-тіла й тіла слова, які трансформують латентні комплекси в іскристі магічні ритуали.
Тобто Євгенія Більченко – виразно естрадний поет, який, здається, любить сцену, «вколений сценою», хоча є доктором наук, авторитетним в Україні культурологом...
Такі поети завжди рідкість.
А якщо ще й додати, що вона – чесний російськомовний поет в сучасній Україні... то розумному взагалі достатньо... щоби довго не пояснювати, які-такі боги, божки і демони танцюють у її душі і навколо неї, живої, намагніченої, пульсуючої, нервової, пронизливої, проникливої, не зміїно мудрої і дитинної водночас, тоненької, мов бритва, і пластичної, мов пластилін...
Тому не хочу порівнювати її не з ким із наших чи інших просторів, часів ні в стилістиці поетики, ні в поетиці стилістики ні у сфері самоповедінки, ні у сфері тексту, які (що найголовніше, можливо!) дивовижно тотожні.
Вона – особлива.
Вона – попри всю доместикованість, ангажованість – дика, ще не ловлена словом-характеристикою, як той же Сковорода...
Вона творить Міф.
Міф творить Її.
Вони танцюють на канаті, який веде до позаконфесійного Бога-світла.
Вороги штовхають їх у спину, сприяючи наближенню до нього, а друзі (серед яких, сподіваюся, і аз грішний) притримують, щоби не звалилася у безодню фальшивих оркестрових ям, міщанської слави, пластмасових нагород...
Вона вміє романтично дружити – за якимось ніким не писаними, мов кодекси честі середньовічних піратів, але всіма справжніми поетами добре відчуваними і зрозумілими законами. Знаю, як трепетно ставиться Женя до пам’яті померлих друзів, коханих, братів по духу і по крові...
Її також щиро люблять і щиро ненавидять ті ж дружні вороги і ворожі друзі, і «наші, й ваші»... як і має бути в бутті людини духовної, неподібної до інших, яка одна проти всіх, тому одна за всіх... Адже легенда твориться з тіні і світла одночасно. Як і Всесвіт.
Тобто житіє моєї духовної Сестри оприявлено поетичне – і тактично, і стратегічно, і в жестах, і в ритмах, в кольорах, звуках, доторках...
Якщо хтось хоче так само відчути її життєтворчість, як відчуваю аз грішний, чи ще глибше й тонше, посилаю Вас до книги Генрі Міллера «Час найманих убивць. Студія про Рембо», де місцями слово «Артюр» можна міняти на слово «Євгенія» – не помилитесь...
* * *
Але навернемося до вербальної поезії Євгенії Більченко, яка мені також близька, як і її авторка.
Щось вулканно-алмазне, революційне бурлить у назві свіжого рукопису – «Чілі», який горить у моїх руках.
Чи то явно не ідеологізований автор проводить повні, певні паралелі із сучасною Україною, яка... чекає свого Піночета?.. Чи лише натякає на них, як уміє натякати на правду, а не на силу юродивий, геній, юродивий геній?.. Розумному достатньо. Адже територію Чілі до завоювання її іспанцями в 16 столітті населяв корінний народ – індіанці...
Не будемо виясняти, визначати – наскільки Женя патріотичніша за крикливих флюгерних ура-патріотів з різних боків барикад, блок-постів, де вона, до речі, не раз бувала, не будемо взагалі про політику хоч тут, у передмові, яку, можливо, було би мудро замінити інтерв’ю з автором?
Це ми ще встигнемо, надіюсь.
А наразі строфи із перших віршів уже віршів незгорілого у свіжих вогнях України і світу! Рукопису, друга частина якого – прозові оповідання кліпи (хоча й проза поета – поезія, між нами кажучи):
Здесь никто не хотел этой адской комичной войны,
Но кричали: «Ура!» - и хватали продажные флаги.
Полоумная дрянь, озаботившись благом страны,
Утверждала, что кровь есть вода,
Что течет сквозь фаланги.
–––––––––––––––––––––––––––––––––––––
Меняются власти, сходят с ума режимы.
Мы дали свободу тем, кто её не стоил.
Над миром летит Жизневский с душой Раджива.
Правдивых овец под марш загоняют в стойло.
Сансара бежит по кругу усталым пони,
И Шива с небес бросает ему объедки.
Героев так сильно чтут, что уже не помнят
(Как правило, культ - важнее его объекта).
Меня окружали - фаны. Потом - шпионы.
Потом - добровольцы. И под конец - собаки.
Бесхитростный город бодро сверкал неоном,
Жёг шины, пил чай и складывал деньги в банки.
Розібравши умовно цей гармонійний, афористичний (афоризм, жартуючи, називають добре відредагованим романом) лейтмотивний текст книги на рядки, метафори, образи, образки, можу сказати, що в поезії Євгенії Більченко є все...
Тобто такого космічного і разом з тим стильно-природного енергетичного сплаву культур, релігій, техно-, соціо-, нано-... термінів та технологій разом узятих на лірично-драматичному фоні модерних революційно-воєнних реалій я, здається, ще не зустрічав у поетичних текстах.
І – так у всій книзі.
Високе і низьке, гаряче й холодне, тонке і товсте, небесне і земне, підземне...
Це неповторний стиль Євгенії Більченко, де разом із «даосистским течением Леты» цілком приземлено-панібратський крик «Зддрасте!», ескалатори, конкретні топографічні деталі, як-от у вірші «Рубашка для Иисуса» (християнська філософія і психологія чи не найтонше «розроблена» поетом):
За Троещиной – там, где меркнет неон столицы,
За Луганщиной – там, где гаснет огонь тротила,
В самодельной и самиздатовской колеснице,
Спит младенец Христос – и видит во сне Тортилу.
Ослепленные горем очи на свет тараща,
Мама Сыночке шьет рубаху, уняв порезы, −
Легче пуха, но твёрже броника и тарана
(Притворяясь уснувшим, Сын добавляет крестик
Або –
Если хочешь увидеть Бога, − посмотри, как растут деревья,
Каждый миг наливаясь соком, будто прыщики на щеках
Восьмиклассницы…
Эта скорость, не сравнимая с бегом рельсов,
Не сравнимая с пульсом пули, что свистит у тебя в висках...
(з вірша «Бумага»)
Чи з віршів «Ідентификация», «Камни»:
Жениться на страшной бабе − без всякой выгоды.
Брести на одесский пляж при плохой погоде.
Оттачивать меч.
Бояться, но делать выпады,
Борясь за добро, которого «нет в природе».
Нащупать тропу − и ввысь через грязь последовать.
Торговцев из храма гнать не стрельбой, а плетью.
Сжигая себя, светиться перед последними.
Когда же горят их избы, – сбегать последним.
* * *
Никогда не бери лишнего. Даже если оно заслуженно:
Потому что земной шкалой не измерить твои труды.
Говори хорошо и мало.
И прислушивайся, прислушивайся,
Как молчат золотые камни на дне голубой воды.
Аналізувати цю лірику, доводити, що вона класна, класична, максималістська, сюрреалістична, постмодерна, поставангардна тощо – нема сенсу. Бо й так видно і чути – хто має вуха, очі і все інше.
Хоча не здивуюся, якщо хтось скаже, що ця поезія не його...
Він просто ще не прийшов.
Морально здорова Женіна душа не приймає і не ретрансльовує ніяких модняцьких ізмів із фемінізмом включно. Все у неї правильно, але оригінально, дивно, але красиво.
Прощай, Моя Детскость.
Смотри, как светло и легко
Зелёный котёнок кузнечика виснет на шторах.
В домах Баухауза снова живёт рококо,
И маленький Принц тихо плачет, надеясь на что-то, –
Зізнається її ліричний герой, якому віриш, як тому зеленому котенятку коника-стрибунця на шторах, бо Євгенія Більченко, як і всі справжні Поети, – велика дитина, тобто маленька дівчинка, яка вже вміє перевтілюватися в дорослу мавку, русалку, кам’яну бабу, та інших Баб і козаків...
Бо у свідомості, надсвідомості і підсвідомості Сестри, наголошую ще раз органічно і електронно можуть спілкуватися сантехнік і Бодгісаттва, наприклад:
Прощай, Моя Странность.
Сантехник засыпал метро.
И ты не приедешь в тот сад с коноплёй и сиренью,
Где в липком июльском тумане с волшебной горой
На хрупких плечах по тропинке домой ходит Рерих.
–––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––––-
Слышишь, ты, вросший костью в земную ось!
Слышишь, ты, самый хрупкий из Боддхисаттв!
Ну, на кой тебе это? Возьми да брось!» −
Пусть спросил бы…
Ведь я бы не стал бросать.
Більченко має неймовірний діапазон інтонацій: від довірливо муркотливої, камерної – до надривно мітингової, площадної...
Багатий ритмаж – як уже оприявлені приклади, так і оцей, наприклад (у вірші «Медузи»):
Когда на исходе фильма,
Где в ужас придёт Хичкок,
Меня, докурив до фильтра
И выплюнув, как бычок,
Родная страна забросит,
Боясь, что прожжёт ладонь, −
Я солнцем раскрашу проседь
И молча уйду в огонь.
И будет огонь прохладен,
С водой заключив союз,
И в ней среди мхов и впадин
Я встречу святых медуз
И стану на них молиться,
Как предки островитян
Молились камням, и птицам,
И бабочкам, и костям.
Тобто, як бачимо і чуємо, Женя любить і використовує розмаїті поетичні форми, жанри, любить і місто, і культури інших племен і народів, море, і тих, кому вона свої вірші присвячує... Причому все, всіх разом і одночасно. І серце її не тріскає від такої дієвої, бо оплотненої Логосом, любові.
Диво?
Зграбність рук?
Просто Євгенія Більченко – один із кращих поетів сучасності, у якої і одяг, і статті, і проза, яка є в цій книзі, також поетичні...
Іноді жорсткі, як-от: «Чего только не было среди ее фото и видероликов! Расчлененные трупы солдат с обеих сторон и цветные упаковки с мороженым, следы от снарядов в бабушкином саду и цветы в волосах красивых девочек, ночные урны и освещенные солнцем широкие площади, бомжи и президенты, проститутки и профессора, – в общем, всё, что Васе удалось увидеть на своём коротком веку» (із оповідання «Клип для Владки»).
Так воно якось і в житті та творчості, життєтворчості, міфотворчості Жені, Євгенії Більченко, Сестри...
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2015/11/27/073025.html
|
