Завантажити

Одного весняного ранку, коли я сидів на ґанку свого величезного будинку… я вже тоді знав, що безнадійно у неї закохався…

А тепер, коли врешті наважився на це одкровення, я можу впевнено заявити: ЛЮБЛЮ!

Одкровення моє лише у тому, що вона найкраща… найніжніша… вона– диво у моєму житті… Коли я бачив інших жінок, моє серце калатало в ширінці. Коли ж побачив її – забилося у грудях!

Вона виходила з маршрутки… моя руденька крихітка… зовсім маленька… Я старий для неї… душею дорівнятися до юного створіння… ні, про те я не мріяв. Але вона була така розкішна, що хотілося тікати, ховатися, закривати руками обличчя від сорому, але бути поруч… щоб вона не знала і не бачила… визирати з-за темних провулків, слідкувати, подумки нести її на руках…

Дивитися в очі… то було занадто. Ні, не міг. У них не було стільки оптимізму, скільки лилося з-під її вій. Вона грайлива і смішна… а я – песиміст, фаталіст і затятий педант… Я – пеньок, а вона… вона – квітка! Доросла 19-річна дитина… І диво – звернула увагу на такого лахмітника, як я. Зараз почуваюсь старим педофілом, а тоді…

Тоді мені хотілося обіймати її безкінечно… Я любив, як вона всміхалася… На її щічках з’являлися крихітні ямочки… Любив її очі, ласкаві, пристрасні, ніжно-лукаві… А коли вона сердилася, оченятка загорялися, як десятки гірлянд на новорічній ялинці, як сотні бенгальських вогників у чужих затишних оселях, і я згадував своє безтурботне дитинство, в якому кожне перше січня приносило приємні подарунки із запахом мандарин.

Коли вона сердилася, то миттю схоплювалася і бігла до дверей, прудко, як маленька руда білка. І тоді я хапав її за руку і впечатував у стіну поцілунком. Дівчинка ставала легка, як пушинка, обімлівала під моїми руками, і я ніс її із коридору у спальню... Але це було потім…

Спочатку я не міг торкнутися до неї… Я боявся. Вона така тендітна, дитинно невинна. Ставав перед нею на коліна і цілував їй руки, кожен пальчик… …Інколи болів живіт від сильного перезбудження… Я не міг заснути… Ворочався у постелі, перекидав стелажі думок…

А коли вона стала моєю, спав як немовля, уперше за довгі роки. Мені було спокійно і радісно від її лагідної любові. Я спав і знав, що завтра побачу її, і не важливо, чи буде між нами фізична близькість, – для мене ця зустріч жадана! Я жив тим, що вона в мене є… я жив нею!

Інколи випадала нам нагода цілих 12 годин бути разом… Цілісіньку ніч! Я кохався з нею щиро і віддано, так, наче вона перша і остання в мене жінка, притискався до неї усім тілом, аби відчути, яка вона гаряча. Я любив, як вона пахне і як вона дихає…

Припадала до мене устами і пила з мене любов… моя солодка. А я цілував їй груди і прислухався, як вона стогне до самого ранку. Зі мною… Моя…

Вона засинала стомлена і щаслива, а я до світанку пестив її волосся, що тоненькими пасмами спадало на оголені плечі.

Прокидалася усміхненою, закидала руки мені на шию і цілувала у вухо. Готувала каву і робила бутерброди із залишків ковбаси (в них у домі не прийнято купувати їжу про запас). Якими б смачними не були бутерброди, я їх майже ніколи не їв. Мене годувало кохання.

Сваритися із нею… Краще одразу затягти петлю! То невимовний біль…. Здається, сварки її підживлювали… а з мене висотували життя. Особливо коли казала, що покине мене… У такі хвилини я марнів, і здавалося, моя свічка гасне…

Жінки слів на вітер не кидають. І колись вона таки пішла. Я не бачив нічого. Світ зник з-перед очей… Бо мій світ – це вона, моя королівна.

Того дня, коли я лишився сам, зі своїм коханням наодинці, я зрозумів, що без неї себе не уявляю. Нема тієї жилки, що текла у мені, несамовитої, гарячої.

Любов приходить ранньою весною і покидає тебе пізньої осені.

Я ще сподівався якийсь час, що вона схаменеться і повернеться, забуде старі образи. Але ні… Вона сильна. Горда. Рішуча. У неї одне життя, яке вона не хоче профукати зі мною. Незабаром у неї хтось з’явиться, а я, як олов’яний солдатик, розводитиму безпорадно руками і битиму в тарілки. Або без «в».

Почуваюся бабою. Принаймні почувався, поки не пішов до супермаркету і не купив Дуру. Наголос на другому складі. Якісь дебіли так мило назвали. Я не винен. А милиться воно добре.

Отже, ДурУ. Заодно прихопив мотузку для білизни, міцну і довгу. Так зручніше в´язати. В´язати я вирішив, як ви уже, певно, зрозуміли, не шкарпетки. Вийшло у мене чи ні, ви пересвідчитесь пізніше.

Завтра – рівно рік, як я зустрів її. До завтра лишилося 12 хвилин. Тож мушу поквапитися.

Майже рік тому я, сидячи на ґанку свого величезного будинку, уперше зрозумів, що безнадійно закохався. Тепер, стоячи на табуретці, як великий оратор на кшталт Сократа чи Платона, тримаючи в руках цього прощального листа, я рішуче стверджую, що безмежно люблю…

23:59. Мені вже час. Тобі, моя рідна, я хочу сказати лиш одне: Прости. Цілую. Обіймаю. Твій Я.

читати