Завантажити

Чуєш? Не мовчи! Я не зношу мовчання… тиші… самотності…

Знаєш… ти гарний. Я гарнішого не бачила. Такий величний…

Віриш?.. я любила тебе усе життя… мріяла про тебе… І ось я прийшла. Не гнівись, що так пізно. Раніше не могла. Чесно. Це життя.

Не знаю, навіщо я навчалася в школі… Атестат. Я вірила, що він мені у житті допоможе. Ні. То порожній папірець. Звичайна ганчірка. Розчавлена мрія юного максималіста про майбутнє. Я не знаю, чому не приїхала до тебе одразу… ще коли мені було 17. Я ж була як вони: писала вірші. Але чому? Чому я не вчинила, як вони? Як Рильський… як Старицький. Вони приїхали, а я ні… Їхнє життя було пов’язане з тобою… витекло з тебе, як з потужного гірського струменя, живого, як саме життя…

Та все ж я можу виправдатися. Мій батько дуже прикладався до пляшки, а брат щойно вийшов із в’язниці… Грошей не було. Чуєш? Я правду кажу! Я хотіла, але не могла. Не вижила б тут. Розумієш? Це столиця. А я – дівчинка з провінції, забита і… Та що вже казати?!

Здається, я усе життя мріяла працювати журналістом, брати інтерв’ю, писати статті на злободенні теми. Це не так просто, як усім здається. Хліб журналіста – це щоденний пошук сенсацій, скажені ритми життя і постійні дедлайни, це ризик, азарт і крапля фарту, це натхнення, пристрасть і творчість. Бути журналістом – це бути закоханим у свою роботу, жити одночасно у трьох вимірах: минулому, теперішньому і майбутньому. Журналіст, як і фотограф, ловить миттєвості і шукає закономірності, він бачить те, чого ніхто не бачить, і чує те, чого ніхто не чує. Журналіст, як археолог, знає, що там під землею, знаходить закопане, де б воно не було. Він як метеоролог, знає, що витає у повітрі і яка завтра буде погода. Як риба у воді, як птаха у небі – кореспондент у своїй роботі.

Не кожен здатен бути професіоналом у цій галузі. Це особливий Божий талант і багато сумлінної праці. Добрий журналіст – це насамперед відмінний філолог, який пише без помилок, говорить що думає і думає що говорить. Почуття такту, толерантність, солідарність у поєднанні із грамотністю привертає людей. Люди читають те, що ти пишеш, і слухають, що ти кажеш, якщо відчувають у цьому здоровий глузд.

Я б хотіла писати… Це важко, але… мені би вдалося… А тепер…

Знаєш, ті, що по тєліку говорять… вони надто багато патякають про те, на чому не розуміються. Це стало дуже модним. На телебачення не беруть за оголошенням, за конкурсом, шляхом вільного голосування. Ніхто не дивиться на твої особисті якості, на твої творчі підходи… Ведучих спускають згори. Маленьких недороблених лялечок– доньок головного директора, головного редактора. Такі завжди знайдуть роботу, бо їм пощастило народитися у заможній сім’ї. Вони прийдуть на вже насиджене місце. Принцип наступності поколінь.

Знаєш, на телебаченні класно працювати. Тільки туди перестали брати розумних. Лялі роззявляють фарбовані губенята і читають по суфлеру те, чого ніколи не знатимуть. Це в кращому випадку. У гіршому – за них фанєра читає. Вік науково-технічного прогресу. Одна машина заміняє мізки у десятках порожніх голів. Жаль, що усе так міняється…

Чомусь так холодно стало…

Байдуже. Я посиджу ще біля тебе… Можна? Лиш на мить закрию очі… А вже тоді з тобою… продовжимо.

… Чуєш? Я ще тут. Усього на хвилю задрімала. Не хвилюйся. Я маю вдосталь часу відсипатись. Я ж не здійснила мрію. Тож відсипалась все життя. Я не недосипаю. Чесно. Вір. Усе нормально.

Ні. Я не плачу! То мороз. Від нього мої очі сльозяться і вії склеюються. Я щаслива! Я з тобою! Дай обніму тебе! І посидимо так разом до ранку… Завтра ж неділя… Нікуди не треба. Хоча… мені і в понеділок нікуди не треба… і у вівторок… і в середу… Ну, ти розумієш.

Так гарно мерехтить у чужих вікнах по той бік вулиці… Ніби вогні ялинки. Хоча звідки ж там ялинці узятися? Це ж не Новий… Хоча… Який там сьогодні день?..

Байдуже. Не відповідай. Не витрачай час на зайве. У нас його мало. Мені усього життя було мало, аби дістатися до тебе. Тож тепер шепочи до мене. Я тебе почую. Тільки голову прихилю… і очі від вітру заплющу. Але я не сплю! Я з тобою…

Чуєш?.. Так легко мені. Так завжди буде? Обіцяй, що не покинеш! Я ж прийду до тебе знов. Коли підросту. Лиш дочекайся мене! Я повернусь. Мені ж уже вісім…

Ні! Не кажи нічого! Зарано. Просто знай: я росту для тебе, живу для тебе. Я доберусь до мрії, до неба! Не зраджу покликанню. Чуєш? Тільки не відпускай. Не забувай! І я не забуду… Обійми мене, як востаннє… і посидьмо так до ранку… до самого ранку… чуєш?

Першого січня регіональне телебачення і місцеві газети сповістили про традиційні новорічні вакації у витверезнику, переповнені перегарами травмпункти і про те, якою ж важкою буде праця двірників, коли вони прибиратимуть післяноворічні гори порожніх пляшок, бичків і використаних презервативів. Десь на Лук ’ янівці повісився юнак, бо йому ні з ким було святкувати Новий рік. На проспекті Гагаріна, на засніжених сходах біля Національного університету імені Шевченка, знайшли захололу вісімдесятирічну жінку, яку насилу вдалося відідрати від колони, що її вона міцно охопила обома руками. А у Першому міському пологовому будинку у новорічну ніч народилося 8 хлопчиків і 9 дівчаток…

читати