Змійка

  

Вантажники й портові робітники зняли дівчат на вечір.

Вугільно-чорна палуба застелена пледами;

Пляшки і коробки соку, акордеон; одна дівчина

Вигинається, зав’язавши футболку вузлом.

 

Біля самого берега хитаються сіті,

Ніби хтось полює крізь сон, наосліп, повільно

Танцюючи.

 

Говори, бурмочи, клич мене, Змійко,

Доки я ще не прокинувся.

 

 

* *

 

Мала Людка – пам’ятаєш ту замурзану дитину сусідів? –

і пес, який приплівся за твоїм сином,

а потім

зник під час однієї з зимових рибалок, –

може, вони приходили тільки до тебе,

щоб ти потім могла упізнати їх там ?

Людина,

людинка й тварина – так ви

й стоїте перед ним, вимиті,

прибрані,

ніби сім’я у фотографа, і мружитесь,

і намагаєтесь роздивитись його в мерехтливому,

передостанньому його світлі. 

 

* *

 

З ріки ще добу не можна брати води.

П’ємо вологу, яка скраплюється від нашого подиху.

Абсолютні тіла, тіла ангелів без входу

і виходу, зчеплені в танці, до якого ніхто не грає.

Хто знає, як тобі буде над прірвою або на підмоклій вже

палубі?

Може, шкодуватимеш, що так рідко

зривався в дорогу, не попрощавшись,

що не приїжджав,

нікому не подзвонивши, раптово, удосвіта? Що ніколи

не напивався на людях, не дозволяв собі

бути смішним,

бо хто не буває смішним, той не мав би сміятися.

Що хотів мати те, на що варто просто дивитися?

Що гадав, ніби слова мусять знайти свої речі, подяка – адресу,

мовчання – причину?

 

Двоє чужих дітей граються з великим собакою,

і ми милуємось ними, аж доки спадає ніч.

 

 

Дім

 

1 

Мисливська дорога, мощена старим каменем: колись

звалася Баронівкою, тепер «Баранівка» – хоч які вже

тут барани?

Все спрощене до двох тактів, і ліс

проглядається наскрізь.

Суворі чоловіки в картатих сорочках сидять верхи

на кентаврах, схрещених із трактора й мотоцикла.

Дочекаємось вечора,

доки зійдеться більше зелені, і промені

світла візьмуть нас попід коліна і пахви, повільно

підіймаючи. І те,

що шемрало в темряві, заговорить.

Стара шопа під почорнілим ґонтом буде посольством

мудреців, що варять сир для дитини.

Легкі, визволені від дрібних бажань перед

обличчям того, хто достойний вічної слави, ляжемо

спати між овець, щоб уранці

повернути в бік дому.

 

2

Так далеко не долетить куля, а я бачу тебе.

Як ти сходиш між дерев, несучи сповиток.

Поважна, як дівчинка, якій вперше довірили

молодшого братика.

Переступаєш струмок, певно, набравши

у черевики води.

І раптом зникаєш за двома рядками живоплоту,

за якоюсь дровітнею,

з-поміж дошок повітки

просіюється світло і гасне, попереду – похилі дуби

і смуга густої темряви, в якій старші діти

грають у хованки, і тебе не видно

вже багато хвилин,

а моє серце гупає, і не може

перестати. 

 

3 

Були перегони річковим камінням,

і була різкувата, дуже прозора вода, і

були шанці в похилому лісі, куди

ми падали, ніби ягоди у рукав,

і був страх, і танці

з Оленками і Яринками, що пахли

помадою й молоком, і були вогні,

і дими, що передбачали погоду,

і старий кухонний стіл, що нам правив за

тенісний, і ми дурнуватими прізвиськами

замовляли одне одному майбутнє,

аж доки воно витоншувалося

й твердло, як стовбур, занурений у ріку,

і з сусіднього, вже затихлого

поля до нас залітав м’яч, щоб ми його

гнали до уявної цілі,

і не було нічого, крім життя, а життя було

недосяжне. 

Дора, 07.2011

 

 

Свобода

1

Свобода

дається незаслужено, як і любов.

Ти знайшов, чого не шукав.

Щастя з чужого плеча. Інструмент

із багатьма струнами і нулем

інструкції. Можеш

скурити свободу, як

сторінки, задруковані незрозумілою

мовою. Твоя річ, принесена

й кинута тобі сліпим цуценям. Амінь.

Неясно?

Піди, перепитай.

  

2 

Він сидів на лаві запасних, як завжди.

Дитина від якогось іншого батька, ніж

усі тут, близнюваті брати, однакові, як

дупи у лазні.

Вже кілька днів

його навіть не ставили на ворота.

Тіні,

мандрівки горами, давно, навесні.

Усі якісь втомлені, б’ють надто сильно, і

коли м’яч

перелітає через стіну, охоронець

перериває свою пообідню дрімоту. Раз

і вдруге. А втретє

по м’яча відсилає його.

Ті двадцять двоє на полі –

із задертими головами, завмерлі і мокрі,

ніби над ними розступилося море.

Він виходить за браму, минають хвилини,

а хвилі все не змикаються. Нагорі

метушня, їм кажуть одягати футболки і

повертатися в корпус,

але вони не зрушують з місця,

все неспроможні повірити, захищені

самою лише прозорістю, ніби прикладена

до шибки рука,

у мільйони разів безтілесніші,

ніж будь-яка сила,

ніж будь-яке слово,

що карає чи милує.

читати