Завантажити

Вона обіперлася ліктями об підвіконня, обхопила теплу бороду долонями — дивиться у вікно. А там, на гуртожицьких задвірках, — обчухрані нещасні дерева і контейнери для сміття. Розідрані пакети повищеряли пащеки і гигочуть беззубими смердючими ротами. Бомжиха Катька порпається, мов та курка, у пошуках поживи.

Завжди є той, кому ще гірше, ніж тобі, — подумала Надія і зітхнула, мов стара.

Вона ж не гребеться у недоїдках. А завтра... Кажуть, їхній гуртожиток уже продали. Куди ж вона подінеться? І з фабрики виженуть, скоротять?

Пережити б зиму. Вона ще ж молода — двадцять сім...

На ці вихідні Надія не поїхала в село — і не знає, куди себе приткнути. За сто кілометрів щотижня не наїздишся: на одну дорогу півзарплати піде. Та й матері треба щось купить кожного разу. І як воно далі буде?

Кімнатка в Надії малесенька, зате вона тут одна. Може, із кимось було б веселіше? Хтозна. Їй ще й заздрять дівчата: мовляв, кавалера можеш привести наніч — і нікого питать не треба. Хіба бабі Валі-вахтерці п´ятірку тицьнути... Та де ж того кавалера узять?

Надія думки одні й ті самі у голові прокручує, наче шмаття у допотопній виварці палкою перевертає. Якогось п´янделичку підчепити — аби мужиком запахло? Нащо воно їй таке ? Та вже — двадцять сім... Стара.

Сльози течуть під пальці — Надія пучками чує: солоні, як ропа.

Чи ради неділі чогось смачнішого попоїсти? Он картопля варена і морква із вечері вчорашньої зосталася, у холодильнику — плавлений сирок, майонез, огірки солоні. Хіба ще яйце круто зварить.

Надія відривається від підвіконня — наче сама себе за волосся з болота витягнула. І за якийсь час, ковтаючи слину, тре на тертушці усе по черзі, викладає на тарелі шарами і змащує майонезом.

Повеселіла: хоч якесь заняття. А то в суботу-неділю не знає, куди подітися. У гості піти? Ну хто з городських , хоч і в одному цеху ось уже скільки, покличе її до себе додому, кому вона треба? А з гуртожицькими своїми... Он Тетяна привезла з села свіжини й самогону, покликала до себе. Таньці хоч би що, а Надія сп´яніла, наче зроду самогону не пробувала. Та вона ж давно знає: од горілки їй легше не буває. Тільки гірше. І знудило, і на душі — хоч стріляйся. Отакі гості. Добре, що своя кімнатка під боком. Прийшла — та й провалялася цілий день. Спершу стелю над нею крутило, а тоді як почала ридати...

Надія акуратно наклала в тарілочку овочевого їдла. Жує помалу, не запихається, як ото вранці перед роботою. Нема куди спішити.

І раптом думає: чого б це мені в лісок не вибратися — сніг якраз випав!

Як, самій?

Та й самій. Ніхто тебе не вкраде.

Якось воно не теє...

Ото вдягнися — та й у лісок.

Лісок не так і далеко від гуртожитка їхнього — кілька зупинок маршруткою. Влітку Надія вряди-годи вибирається туди з дівчатами. А ось узимку...

Обличчя Надії ніби звичайне собі. Але брови... У бровах — увесь її характер. Вона старанно вищипує волосинки — щоб „культурними“ ті брови були, а не дикими. А вони — не зогледишся — ізнову ростуть, як самі хочуть. Густющі.

Надія виходить із маршрутки. На шосе — трупи розчавлених колесами порожніх пластикових пляшок. Вони вимацькані у грязюці: сніг на асфальті розстав; не дай боже, посковзнешсяся — вимарюкаєшся, мов порося.

Через дорогу — уже й лісок.

Надії все-таки мулько: як це вона одна-сама буде прогулюватися? Ще хтось побачить...

Ну то й що? Іди собі, наче тебе хтось жде. Он там, біля тих ялинок.

Ближче до шосе сніг замучений, брудний. А подалі — веселіший. Наче у дитинстві.

Таки радісніше на душі, коли сніг. Він наче до пори до часу гріхи людські прикриває. Ті, що видимі.

Не так багато й випало снігу. Під трьома тими ялинками — острівець голої землі. Жалібна така латочка.

Надія вперше так вирвалася в лісок — і вже рада. Хоч і сумна. Бо життя її — суцільна невідомість, і мати старіє, і свого кутка немає, в село вона нізащо не повернеться, хоч ріжте, бо нехай там і рідна хата, та роботи немає.

Надія наче вперше бачить цей лісок. Он — пагорби, порослі деревами, і на білому тлі так виразно чорніють їхні сонні чи задумані стовбури.

Надії здається, що вона лишилася одна на цілому світі. Тут, у ліску, вона нікого не бачить. Таки їй не по собі. Ні, туди, в глибину, вона навряд чи піде. А ноги самі несуть — до білокорих беріз високих, дубів-нелинів, що досі тримають на гілках мідне зжолоблене листя. Перейти цю білу-білу галявинку і назад.

І раптом Надія чує дивний звук. Він не надто гучний, але змушує її підняти голову. Просто над нею — невеличкий сяйливий гвинтокрил. Не встигла Надія роззирнутися — а він уже приземлився.

Тікати! Мерщій!

Стоїть як укопана.

Дверцята відчинилися і на сніг, мов на хмару, зіскочив чоловік. Зірвав шолома, помахав рукою Надії. Кучерявий, у потертих джинсах, сірий светр. Іде до неї. Очі — наче знайомі, наче вона вже бачила їх. Де? Коли?

— Ти ж мене кликала, Надіє? Ось я й прилетів.

Вклякла. Оторопіла.

Зупинився десь за півтора кроки від неї. Мовчить. Усміхається.

— Ти тільки поклич мене — я почую. І прилечу.

читати