х х х

Ти слово обриваєш на півсні. І забуття змикається.

І товща

Важких небес просочується в тіло,

Захоплює його, мов затонулий

Підводний човен.

 

Нічого я не хочу. По карнизу

Ходити не навчилася. Хіба що

Тікати в сон — од переслідування слів,

Од звички всьому дать найменування.

Вишукуєш — як пучками сумними

Перебираєш гречку, і набік

Відсовуєш мікроскопічне сміття:

Неначе вся звільняєшся із тліну.

 

Але ж і це також — твоє життя.

У пригорщу зібрати і згадати

Усе, де не збулась і не була.

х х х

Особистий секретний код. Відімкнути себе, роздивитись:

Де коштовності старожитні, раритети, нетлінні скарби,

Час падіння і час утрат?

 

Тільки ранні герані стоять, наче кров нереальна, нетемна.

Безліч немічних, жорстокосердих і невинних, як манна небес, —

Усотались у тебе, просякли.

 

Що ти скажеш за себе? За всіх? Знову серце кладеш на папір.

І його білизна невагома як уперше лякає. Нічого

Остаточного, точного. Тоне, йде під воду непам’яті код...

 

х х х 

Цей березень — завислий, мов комп’ютер.

Навпомацки, продихуючи шлях

Укотре не відомому повітрі,

Який навіює з-під білих вій зима,

Когось іще боїшся

із-за рогу.

Долити у непевні ліхтарі

оливи, показного оптимізму —

І то вже трохи легше на душі.

Промацуючи пам’ять, пригадаєш:

Уже — вмирала.

Досі ще жива.

 

х х х 

Навколо риби — тихий мокрий сон.

І жить нема коли, і на безсмертя

Не вистачає часу.

Не біжи,

А дай мені наситися вволю —

І поглядом на сніг або траву,

На тінь од крил метелика чи пташки —

До темного згортання в небуття.

х х х

— Нічого зайвого: ні мрії, ні спогаду, ані прикрас,

Зістаритися без надсади, немов заглибитися в сад.

Пора повільних медитацій і смакування самоти.

Смиренності плоди інакші — і сховані у глибині,

Яка просвічується поряд, яку ти носиш у собі.

 

— Життя рідке, немов з водою розмішане туге вино.

Не затремтить струна у тілі, не скинеться оспала кров.

Луска одноманітних буднів укриє стомлене лице.

І пробивають ніжні ребра вугласто-гострі плавники,

І розчиняєшся в повітрі, і осипаєшся, мов пил.

 

— Та перед горніми дверима відкрийсь і з радістю зітхни.

 

х х х

Зітліли заборонені книжки,

удобрюючи темні чорноземи,

Розвіявся за полум’ям і димом

спресований бібліотечний пил.

 

Слова зі сталі і слова шовкові —

ловіть мене, хапайте обіруч:

Бо знову, як нераз було, помру,

таки не дочекавшись перемоги.

 

Бо хто я тут — у себе не своя,

живу з повітря, крихтами годуюсь,

Випурхуючи із пташиних прав,

куди мене затято заганяють.

 

Що з того, що у надрах, у ґрунтах,

громадиться моя підземна мова?

Вона — в кістках, у серці, у крові,

в устах повинна жити — не в пітьмі.

х х х 

Умикання невісти, потішне

Зволікання з погонею, коні

Вже запряжені в білі човни.

 

Викаблучуються старости —

Між собою каблучки міняють.

І линяють обличчя і звички.

 

По столах розповзається учта.

Ситі випари вин і м’ясива.

Відтанцьовано всі каблуки.

 

Ще не встигли устать молоді

Із-за столу — до їхньої ночі

Вже доточено попіл нудьги.

х х х

Шерстистий носоріг, який в озокериті

Зберігся, зацілів, дожив до наших днів —

Живіший, аніж ми, оспалі і невмиті.

 

Торішній сніг кругом — мовчи, душа, не сердься.

У рамці на стіні — засушене життя.

Позаторішня Miss

всесвітнього плебейства.

читати