Завантажити

тепера для себе стратег і стратиг
в самоті наодинці сміюся чи плачу
сам-на-сам посеред міської юрби
тільки тінню прозорого пращура скита
і туркочуть нічійні тепер голуби
і проштрикують пір’ям цю тінь діловито...
десь в далекім степу їржання коня
та іскри гарячі з козацької ватри
а з пісні відлуння звідтіль доганя
тінь прозору котра нічого не варта
розгубила між люди дочок і синів
в самоті наодинці сміється чи плаче
причинна мов дійсність химерніша снів
як пам’ять холодна як совість ледача...
тануть всі тіні мов сніг навесні
мов розриті могили зникають в степах
і як з того сну повернутись мені
і у завтра онука нести на руках...

* * *
штовхаються дні в перегонах
котрий із них добіжить межі
і вечірня відправа в сумних передзвонах
нас врочисто покличе святити ножі
спочинуть безтямні бездумні розмови
про вічне ніщо про марноти добра
і навколо стіною заступить діброва
як до місяця вгору ти скинеш ножа
і вже не чекати ранку на крові
як сонце багряне з-за лісу зійде
як час надійде припинити розмови
бо постане із ранком бажання сліпе
все ізнов руйнувати до першооснови
ізнов розкидати каміння наче сміття
все знов розпочати від першого слова
і знову грішити від щирого каяття...


* * *
холоднеча сльота
у хмарах роздертих блискавка блиска
всі негоди до ‘дної як сила сліпа
обсіли самотнє обійстя
а тому і байдуже не парко
бо нікого ні в хаті ні в полі нема
на подвір’ї чергують без сварки
і спекота і стужа
вже довгі неславні літа
здичавіли вишневі садочки
і хрущі не гудуть а повзуть по землі
розлилось забуття по куточках
радощі щезнуть
щезнуть жалі –
нікому злетіти несила
бо подвір’ям біда потовклася
немов покосила
і людей і слова і діла...

* * *
стежа стражденця наче на видноті
завжди стачає різних глядачів
що біль чужий беруть оцінюють на око
жадаючи аби той біль одвічно чуженів
не мав нагоди ближче підійти
його ж обрав собі отой причинний
затиснутий поміж обіймів мсти
і прощенням сумирним і невинним...
як біль чужий то розриває всі мости
відводить глядачів на інший бік межі
й нема потреби отого болящого клясти
він вже і так на страдницький стежі...

* * *
найдовша мить...
не плач не смійся
ти ще не йдеш до згину
тримай міцніше келих у руці
вгамуй і притамуй чуття провини –
минуло все
минуь ось-ось й вагання ці
бо все прийдешнє
то колись забуте
ще в Бабілоні давнім хтось таке казав
коли із Президента луску сколупнути
побачиш те
що дід сільській йому віддав
ми геть усі
що до своїх батьків новітні
а до дітей той самий порох сивини
а кожен мріє жити тільки серед квітня
й плачу осіннього не чути посеред весни...
учора завтра сьогодення крихти –
коктейль життя
де плаче радість і смієсь сумне...
нехай зелений вереск вересня не тихне
і жовч жовтава жовтня швидко не мине
хай кожен мент постане нескінченим
коли затиснеш келих з тим коктейлем
у руці
коли п’ємо життя безтямно і завчено –
чи то роки чи менти ці...

* * *
не терпеливиться...
аби ж скоріше Свято
Різдво Великдень і Купала...
не терпеливиться...
аби ж скоріше танули сніги
а за весною щоб летіло літо...
не терпеливиться...
аби ж скоріше
літо осінь і зима...
не терпеливиться життя прожити
життя коротше закорочного дня
в зимових заметілях...
не терпеливиться...
а що коротше за одне життя?...

* * *
ріже ніч назустріч світанку дарма
самотнє авто на осінній дорозі
і по шибах стіка всеохопна сльота –
самотній водій в осінній облозі
й під колесами зрада незрима
в кожнім зопрілім листі
небезпека чатує авта та не стрима –
ніч осінню шматує авто в самоті
а назустріч йому завірюха крута
а ніч нескінченна остання
і авто найостанніше марно дарма
серед ночі шукає світання...
самотнє авто на самотній дорозі
серед останньої ночі марно дарма
пручається долі у долі в облозі
на мертвій планеті уперто чека
на світанок...
було вже запізно
ранок схилився на рани
подертого ніччю заліза...

* * *
із криласу плач до небес стужавілий
янголи журяться тихо у храмі
крилас вкривається крилами білими
і янголи щиро єднаються із прочанами...
гіркуваті сльозини срібною ниткою
намотую на кулак у відчаї силою
я мовби увірував у могуття молитви
що змалював задля втіхи ідилію
змережив на святі собі онову
задля втіхи своєї для себе тільки
бо поміж прочан точаться перемови
що і де
що і почім
за скільки...

* * *
десь дістати зухвальства
і озвучити громом тишу степів
перекласти мовчання стихій
на мову людей не причетних до тиші
але степ мій на крок один
і я серед нього зовсім малий
хто почує той грім
хіба що самотній комар
що відбивсь від своєї зграї
на льоті
по краплю крови моєї

* * *
кому здолать
здобутки тих
які так стрімко без жалю
своє живе коріння рвуть безбройними руками
аж кров стікає ручаями
неначе у бою
з одвічними для всього роду ворогами?
і вже не люди не земляни –
інопланетні кураї
летять за вітром пересохлими степами
із вітром виють наче з голоду вовки
услід тій

читати