Завантажити

відвідати оте місто, що так мене вразило в давньому колись. Пройтися вуличками старовинної забудови, найкраще серед дощової негоди на самоті із парасолькою, наче поспішати на зустріч із юними моїми однолітками, посидіти самотньо у кнайпі за філіжанкою запашної кави… Дивовижна, але зовсім природня і реальна, вимова моїх ровесників, хоч і була трохи засмічена, я гадаю, що більше задля форсу, легкими вкрапленнями полонізмів чи інших сусідських мов близенької Европи, нагадувала мені мову тих старих книжок, з читання яких у далекій “русской дєрєвушкє” я прилучався колись до невідомої мені України. Шкода, але й невеличкі, обережні правки старого тексту порушили, як на мене, ту давню мою щирість і наївність... Але правити знов уже не вистачило сміливости, бо злякався зіпсувати ще більше – хіба ж можна, як не повернутися, то хоча б відчувати себе більш ніж на сорок років молодшим. Багато що забулося за ці роки, інколи свідомо сам витирав з пам`яти для власної безпеки, і нині, коли перебираю старі світлини, вже не можу пригадати навіть імен деяких давніх друзяк, з якими на тих світлинах обнімаюсь і усміхаюсь в бік фотооб`єктива, не відаючи, що може з нами статись у близькому прийдешньому дні...
Все повторюється у цьому світі. Моїм дітям теж не довелося вчитися в Україні в школі чи в інституті, вони теж читали здебільшого давні книжки, спілкувалися українською тільки на маленькому острівці посеред чужомовного моря між собі подібних, тому дивують сьогодні своїх співрозмовників і досі “націоналістичною” вимовою на кшталт: “лямпа, клюмба, ґанок...” Вони вже зовсім дорослі, живуть у різних країнах на чималій відстані одне від одного, їхні діти теж вчаться мови своїх предків на маленьких острівцях серед іншомовного моря, навіть у столиці незалежної української Держави...
Київ,2002

[YZ1]
1

читати