Олександр Гаврош. Тіло лучниці: Поезії. – Львів: ЛА «Піраміда», 2006. – 60 с .
Почуття оминає причинно-наслідкові зв´язки;
лише через нього можна сприйняти річ у собі.
Передати це сприйняття і є завданням поезії.
Мішель Уельбек. «Залишатись живим»
Чи можлива сьогодні інтимна, любовна або еротична лірика? Маю на увазі, чи можливе сьогодні, після двох десятиліть постмодерністського шабашу, серйозне ставлення до цих, доволі-таки традиційних ліричних жанрів? До цих, я би навіть сказав, помітно архаїчних жанрів. Маю на увазі, природнє, цілком натуральне ставлення. (І кому це, наприклад, цікаво, якщо сучасна молодь активно мастурбує на сталінську емблематику й тяжко вимучує власну посмішку Берії, не потурбувавшись, на всякий випадок, опанувати для початку силабо-тоніку? Або, коли все-таки починає говорити про всю цю архаїку, то одразу вдається до епатажно-блюзнірської семантики, в основі якої легко прочитується абсолютно тоталітарне мовомислення, до того ж, із інтенціями партизансько-недоречного оскарження клясики, як от у слемера Артема Полежаки («Я ніколи таку не їбав...»). Там, де, приміром, Сергій Жадан залишив лише виразну й поліфонічну алюзію, представники покоління двотисячників, не дочекавшись антракту, густим натовпом сунуть до буфету; не відбувши елементарної ініціяції, одразу починають знімати уявні порнофільми). Питання, насправді, не таке вже й просте, а відповідь анітрохи не очевидна. Втім, виходячи з емпіричного матеріялу, який наразі маю під рукою, візьму на себе відповідальність щодо позитивної відповіди на питання, яке сам і поставив. А в якості матеріялу скористаюся збіркою віршів Олександра Гавроша «Тіло лучниці», яка з´явилася ще п´ять років тому, але навряд чи справила глибоке враження на читацьку спільноту. Що, своєю чергою, є деякою несправедливістю, бо ця лірика у своїй жанровій ніші виглядає досить симпатично та обнадійливо.
Ця ошатно й артистично видана збірочка, привертає увагу передовсім своїм мистецьким оформленням, починаючи безпосередньо з обкладинки. Зазирнувши на сторінки, читачеві стає ще цікавіше. І все це - завдяки репродукціям робіт львівського художника-експресіоніста Олександра Войтовича, які в хорошому розумінні не лише відправляють реципієнта в прекрасну добу історичного експресіонізму, але й засвідчують невмирущість останнього. І вже, досхочу надивившись на мистецькі твори, змістом яких є жіноче тіло на тлі вечірньої богемної атрибутики, читач звертається нарешті до власне поезій, відчуваючи, що між зображеннями й поетичними творами має бути логічна та глибока суголосність, яка й покликана створити відчуття свята. Складно сказати, наскільки ця збірочка може бути цікавою жінкам, утім, навряд чи мистецтво вичерпується статевими меседжами, воно, в ідеалі, призначено для всіх, уміщуючи в собі поліфонію сенсів і відчуттів. Тобто я хочу вірити, що жінкам ця збірочка є такою ж цікавою, як і чоловікам. Зрештою, такий результат є нормою для любовної лірики, якщо поет є поетом, а не ґендерним терористом.
Збірочка «Тіло лучниці» має певний, хоча й нескладний, ліричний сюжет. І починається вона з дещо неочікуваної, але логічно-нейтральної та мелянхолійної інтродукції: «Тільки й світла - що в твоїх очах. / Тільки й тепла що в твоєму голосі. / Тільки й життя - що в коротких зустрічах. / Тільки й надії - що коли-небудь це все закінчиться...». Останній рядок вступає у відверту конфронтацію з трьома попередніми, закручуючи ліричну інтриґу та обіцяючи драматичну динаміку наступних сторінок. Не говорячи вже про симультанне народження парадоксу. А завершується збірка віршем-постскриптумом, із виразним натяком, що історія ліричного суб´єкта, анітрохи не вичерпується й далі ще буде й буде: «Поцілувати руку здивованій сусідці. З´їсти морозиво з / дітлахами у садочку навпроти. Купити повітряну / кульку жебракові. Пробігтися навипередки з вітром. Позамітати / вулиці довгим пальтом. Зайти до кав´ярні, яку завжди оминав. / Замовити... / ... Одного разу побачити ІНШУ». А як буде інша, - буде й інша лірика, буде наступна історія, ретрансльована читачеві через почуття того, кому із цим пощастило. На щастя, вірші за своєю психологічною та естетичною природою, є тими надійними дзеркалами, в яких відбивається поет (чи то пак, його ліричний двійник) і найближче його оточення. Тобто у віршах може бути реалізована виключно правда й реальний ступінь психологічної напруги. Зрозуміло, що я наразі говорю лише про поезію, а не про ті численні аґітки, що ними так густо всіяна нещасна історія української літератури. Зрештою, не лише української, що яскраво й засвідчила сьогорічна Нобелівська премія, надана за вірші з типовими та численними цивілізаційними фобіями, яких по цілому світу є леґіон або й більше. От тільки, як жити далі, в оточенні згаданих фобій, - нобеліят Т.Транстрьомер, на жаль, не повідомив. Можливо, щось почуємо під час його лекції, але надії небагато, бо головне має чутися саме з віршів.
Мішель Уельбек двадцять років тому писав, звертаючись до молодих поетів: «Якщо ви не зустрічаєтесь із жінками (бо ви сором´язливі, некрасиві або з іншої якоїсь причини), читайте жіночі журнали. Це забезпечить вам не менший ступінь страждання». Сподіваюсь, Уельбек розуміється на тому, про що говорить. Але все-таки, ліпше зустрічатися із жінками, лишивши відповідні журнали самим жінкам. Той ступінь радости (а не лише страждання), який забезпечують живі жінки, не замінять жодні журнали. Зрештою, не замінять і вірші. Але у віршах сама реальність (і навіть фантастика, себто - інтенційна налаштованість на гіпертрофію почуттів) підлягає естетизації: поетична сексуальність не має нічого спільного із порнофільмами. Це в кожному випадку - конкретні людські почуття, реалізовані через конкретні індивідуальні комбінації слів, які й створюють образи. Якщо ж вам здається, що ви це вже бачили, уважно озирніться довкола, - тиражовані образи зраджують присутність кітчу, масового попиту й відповідної ж пропозиції. Подібна ринкова сексуальність із любовною лірикою не має нічого спільного. На щастя, у випадку зі збіркою О.Гавроша маємо саме поетичну збірку, заряджену енерґетикою як суто інтенційних, так і цілком реально-можливих емоцій і навіть сюжетних колізій.
Після інтродукції подається психологічний портрет однієї дівчини «з волошками в очах», «з ромашками на персах» і «з розквітлою трояндою у лоні». Є в цій дорослій поезії якась добре помітна дитячість, яку автор, можливо, висновує з цілісного портрету дівчини, про яку йде мова. Попри її доросле гобі - численні ігри в кохання, вона поводиться цілком по-дитячому: «хоче завжди вигравати у хлопців». Вона ще не розуміє, що все ‘дно програє, як свого часу програла її мама («так сталося з мамою»). Втім, від погляду збоку складно приховати найголовніше: «Так і живе, тривожно і трепетно виглядаючи того, / від якого зазнає поразки». Тобто, майбутня поразка вже передбачена, принаймні, поетом. Чи наступний вірш, - «Не цілувалася, віддавалася...», - розвиває попередній портрет, чи це вже нова героїня, - нам зрозуміти складно. А, можливо, й немає такої потреби. Натомість, є необхідність прислухатись до мінорно-вечірнього настрою ліричного суб´єкта, такого собі дещо сумного сучасного Джакомо. Ледь помітними штрихами він творить настрій відверто осінній, до того ж, йдеться про спомин («Я приїжджаю до міста старого і все починаю спочатку...»). Більше того, йдеться не так про жінку або жінок, як про духовний розвиток і дорослішання самого Джакомо, який, на відміну від себе колишнього, вже навчився цінувати миті й миттєвості взаємнення з жінкою: «Аж ось і знайомство. Ти така ж чарівна, як завжди. / Тільки довше і глибше мовчиш. Та очі по-давньому сірі. / З букетом опалого листя чекаєш на лавочці нашій / в студентському парку. / Ті ж голуби, пенсіонери, малеча...». Тож не варто чекати чогось зулуського та дурнувато-африканського в сенсі пристрастей і не лише; Джакомо Гаврош відчутно інший, інтеліґентний і ледве не куртуазний:
Я грію твою долоню, і тане наша печаль
серед цих до болю знайомих дрібниць.
І нескінченна моя промова, заразливий сміх без причини
і щастя у твоїх очах.
А далі - прогулянка ліжком з найбоязкішою
дамою серця. І смак твій, і запах, і дотик, і подих...
І сльози, і усміх - у кутику уст.
Тож любовна лірика може бути й такою. Тобто, у ній не конче повинні рипіти пружини старих канап. І, попри присутню прогулянку ліжком (а як інакше, як без цього?), О.Гаврош передовсім схоплює еротику, якщо так можна сказати, на злеті, в її інтенційній напрузі, за мить до найголовнішого, а вже усе решта лишається за лаштунками. Як у рядках наступної поезії: «Лучниці тіло нап´яте до краю. / Відточені вістря грудей націлені в небо. / Крапелька поту біжить до розкритої рани. / Ще сурми не грали» («Лучниці тіло нап´яте до краю»). У всіх чотирьох рядках присутні характерні мілітаристичні маркери: лучниця, вістря, рана, сурми, - які й компенсують відсутність пристрасного рипіння старих пружин та всі інші можливі стогони. Звертаю додатково читацьку увагу на той факт, що це маркери не нашого часу, а, щонайменше, середньовічної доби, з якою традиційно й пов´язується згадана вище куртуазність. Доволі цікавою за формою подачі матеріялу є поезія «Ти підмальовуєш губи...». Семантика протиставлення-боротьби-змагання-туску визначає настрій і зміст цієї поезії:
Ти підмальовуєш губи. Я поправляю краватку.
Ти оцінюєш себе у трюмо. Я уважно вдивляюсь у дзеркало.
Ти сідаєш у маршрутку. Я йду пішки.
Ти підіймаєшся на п´ятий поверх. Я підходжу до будинку.
Ти відмикаєш двері. Я натискаю на дзвінок.
Я зиркаю на годинник. Ти одягаєш білизну.
Я застібаю сорочку. Ти розчісуєш волосся.
Я поливаюсь парфумами. Ти оглядаєш у люстерко шию і плечі.
Я включаю мобільник. Ти шукаєш моєї руки.
Я виходжу першим. Ти проводжаєш мене поглядом з вікна.
Я йду пішки. Ти їдеш маршруткою...
Кому з читачів невідома така ситуація? Мабуть, усім відома. Тому й немає потреби в деталізації того, що мало б знайти собі місце між першою й другою строфами. Про стосунки, позначені видимим драматизмом у автора йдеться в підкреслено спокійній манері. Услід за автором ми фіксуємо: на «явочну» квартиру жінка приходить першою, чоловік, натомість, першим її залишає. І все, як завжди; і все, як у всіх. І не варто шукати джерело неповторности, маючи на меті джерело страждань. Утім, саме з таких стосунків пізніше й бувають вірші.
Сюжетність поезій О.Гавроша швидше за все пов´язана з відмовою від традиційного українського римування. Ця нескладна сюжетність може бути викладена і в деяких інших жанрах й літературних родах. Утім, саме верлібр пречудово надається для ощадливого номінативного ляконізму, з яким зустрічаємось, зокрема, в поезії «Прощальний сніданок в готелі містечка, якого не знайдеш...»:
Прощальний сніданок в готелі містечка, якого не знайдеш
на карті. Твій погляд невидючий, бо ти - в уніформі
дівчаток, що слугують туристам при столі.
Байдуже «Смачного, панове!»
під шурхіт червоних спідничок.
І чай на столі, і очі невиспані гостей,
і підозрілий смішок заздрих твоїх колегинь...
А два поверхи вище - в самотній кімнаті - ще дихає
привид нічного знайомства. Димлять цигарки на балконі
і зомліває твоє груденятко у моїй долоні. І відступа
провінційна безвихідь від доторків ніжних.
Тривають уроки любові і світять ще дивні зірки...
... Вже чай на столі, і макіяж по-французьки
тече по дівочій щоці...
Безперечно, є в цій історії щось від загальної сучасної розпусти. Необов´язковість і позірна відсутність відповідальности. Принаймні, чоловічої. Але в цьому, на жаль, одночасно і полягає привабливість гріховного та миттєвого кохання, тих «доторків ніжних» перед якими тимчасово відступає навіть страшна «провінційна безвихідь». Подібні стосунки між людьми відомі вже не перше століття і, попри це, людство й досі вірить у любов і в кохання. І це, як на мене, правильна віра. Можливо, більшою мірою важить не відповідальність, а щирість почуттів і відкритість назустріч іншій людині. Але, розумію, що все це аж надто індивідуальні речі, - ставлення до коротких любовних історій, - без особливого початку, але із неодмінно швидким завершенням. Особисто мені здається, що людина повинна лишатись людиною, - з усіма своїми плюсами й мінусами, і дбати про те, аби по можливості, нікому не робити боляче. Ці речі дуже добре розумів історичний Джакомо, лише тому й залишився в духовній історії людства.
Можливо, один із найліпших віршів цієї збірки - «Зараз ти докуриш свою цигарку і підеш назавжди...». У вірші відтворено повнокровний образ жінки-дитини, сучасної та розкутої, а водночас, звичайної та вразливої; такої, з якою зустрічався, напевно, кожен читач, або, щонайменше, читав про таких у жіночих журналах:
Ти ще зовсім юна, але вже знаєш ціну чоловічого тіла. Любиш
його не менше за власне. Знаєш усі його вигини, пульсуючі
жилки і потаємні місця. Тебе важко навчити чогось нового. Однак
при нагоді вчишся просто з шаленим завзяттям.
Ти говориш в очі компліменти, від яких ніяковіють удвічі старші
від тебе дядьки. Аби потім здивовано зазирати у це відкрите
обличчя, в якому завжди світяться бісенята незгасної хіті.
Донька інтелігентних батьків з правовірного глухого села.
Студентка якогось там факу. Любителька пива і зрілих мужчин.
Міс язичок.
Ти багато балакаєш, і я вже не знаю, коли тобі вірити, а коли -
ні. Якось ти зізналася, що говориш правду тільки тоді, коли
ВІН у тобі. Але зараз ти мовчиш. Оце й є правда.
Така собі сучасна Джульєтта. Зрештою, вона значно цікавіша за Джульєтту. А ось цей рядок, - ніби й зовсім за Анаїс Нін: «Якось ти зізналася, що говориш правду тільки тоді, коли ВІН у тобі». А той, хто знайомий із Анаїс Нін, має наразі повірити й О.Гаврошу, не інакше. Не говорячи вже про тих, хто знайомий із такими жінками, які відчайдушно нагадують нам дітей. І справа тут навіть не так у інфантильності жінок студентського віку, як у особливій призмі, що нею озброївся поет. Це взагалі нормально, коли чоловік помічає в жінці дитину:
Невже це все?
Отак прозаїчно - серед недопитого пива, спітнілих трудящих
і блатної попси?
«Може, сходити за новою пачкою?»
Ти піднімаєш голову й щасливо мені посміхаєшся...
Умовність цієї історії передбачає, що доки в цієї жінки будуть її сиґарети, доти вона буде поруч із чоловіком. Така от історія, яка має відверто позитивний фінал, і яка може бути пролонґована на стільки часу, на скільки забагнеться лише цим двом.
А чим далі за ліричним сюжетом збірки, тим більше в ній осіннього настрою. Хоча, пам´ятаємо, осінню маркована уся ця збірка, від самого початку. У цьому, зокрема, і полягає її окрема правдивість, ліричність і якась особлива світла туга за втраченим, набутим і знову втраченим. Знаки втрат все густішають і густішають паралельно із гортанням сторінок: «У твою відсутність я спускаюся в туск підземелля...», «Ти приходиш до мене, щоб розповісти про свого коханця...», «Коли ліжко впаде...», «Випалюю файли з матриці серця...». Ось як повідомляється про причини печалі в одній із поезій: «Юний місяць необачно підгледів, / як ти цілувалася з іншим. / І захмарився з жалю. / Малий їжачок гірко плаче у мокрій траві, / Сховавши обличчя в долоні» («У нічному саду яблука ніжно лягають у жменю...»). Й, зрештою, у найбільшій із таємниць не залишається зовсім нічого таємного:
Кохання вмирає тихо і неминуче.
Наче осінній сад облітає за твоїм вікном. Листочок за
листочком. Дрібничка за дрібничкою.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/10/11/164946.html
|
