Пропонуємо розмову поетеси та журналістки Ірини Брунди з поетом Ігорем Павлюком.
– Ви вірите в Дива? Що для Вас – диво?
– Диво, чудо – для мене – все: народження нас усіх, травини, тварини, пульсуючого, живого, пронизливий мікро- та макро безмір Всесвіту, щемливе кохання, сльоза щастя… кольори, запахи, звуки, доторки цьогосвіту і тайна світу Того... Тому в Диво я вірю. Див же, який «кричить на верху дерева» у «Слові о полку Ігоревім», – демонічний персонаж східнослов’янської міфології. В нього, як і в казку, доводиться вірити також.
– Один із Ваших сучасників зауважив: «…ми профільтровуємо світ крізьсебе». Що з оточуючого впливає на Вашу творчість найбільше?
– Ага... «Коли б ви знали, з якого сміття ростуть вірші!». Впливає потрясіння. А воно може бути від росинки у призахідному Сонці, може бути від доторку Жінки, може від музики... тих же кольорів і звуків. Це – позитивне. А нервує мене релігійний крикливий фанатизм, лицемірство. Це також стає матеріалом для творчості, яка насамперед – передчуття.
– За ярличок «дуже творча особистість» іноді люди ховають не зовсім творчі, іноді відверто негативні риси. Чи це правильно та виправдано?
– Знаю таких і таке. Можу про це роман написати, оскільки вже у мистецькому середовищі десь 25 років існую. Але ж я не суддя, а свідок на цьому святі життя. Нехай кожен живе, як собі хоче, аби іншим не заважав, мені у тому ж числі. Не будемо перебирати на себе місію Всевишньогоі такої відносно абсолютної субстанції як Час, який розставить гріхи, гроші, заслуги наші перед Світлом і нащадками...
– Талант передається генетично?
– Так. Десь на 70 відсотків. Але необов’язково із покоління в покоління. Як правило, через покоління:біологічно-духовний закон Менделя. А може й через сім поколінь і більше... 30 відсотків – це доля, яка діє через Боже провидіння, яке ми називаємо випадком.
– Ви – лауреат багатьох премій та власник числених звань. Що для Вас– велич?
– Ритуал. Гра. Захист від злих духів. Гарний одяг, за яким, як відомо лише зустрічають... Місячне світло, яке світить, та негріє. Тому справжня слава для поета завжди посмертна.
– Яку наступну творчу висоту мрієте «взяти», і чи є межа такому рухові?
– Межі нема. Ні в координатах внутрішнього світу, ні в паралелях та меридіанах світу зовнішнього. Герой мого роману«Мезозой» Андрій Наюк написав книжку віршів під назвою «Розірваний горизонт»...Хочу, як і він, щоби мене знали і читали, щоби мені вірили, любили у цілому світі... Тому прагну горизонт, як і всякий кордон, розірвати у бажанні знову стати самим собою – тобто світлом.
– Політик і поет в одному – це можливо?
– Можливо і груші на вишні вирощувати. Але як будь який гібрид – це погано. Бо це порушує мільярднолітні фізично-духовні закони Універсуму, а не продовжує-удосконалює їх. Христос (як найбільший Поет людства) про це найкраще сказав: «Віддайте Богові боже, а кесарю кесареве».Тому всі ігри, битви, ігри-битви у політику і з політиками для всіх великих Поетів (із Христом насамперед, – це просто модель стосунків Митця і політичної влади:дивись мою монографію «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз») усіх часів і народів погано закінчувались: згадаймо ще Овідія, Байрона, ФедерікоГарсіа Лорку, наших Тараса Шевченка, Василя Стуса...
– На носі день грамонтності. Хто для вас – грамотна людина? І чогобракує сучасним ЗМІ та медіа в цьому плані? А чого – людям?
– Ох ці дні грамотності, здоров’я,незалежності... Нібито всі інші дні року можуть бути безграмотні!.. Ненавиджу офіційщину. Моя прабабуся не вміла писати і читати, але була грамотна, знала і вміла геніально розповісти безліч казок, прислів’в, приказок, бувальщин, бо ж, як відомо, мудрість, гармонійсть-грамотність дає Книга під назвою Життя, яке у неї, уродженки наших королівських холмських земель, може бути прототипне до роману «Століття Ганни», як оце «Століття Якова» у письменника з моєї батьківщинної Волині Володимира Лиса... ЗМІ, як окремій людині, зокрема журналісту – медіуму, старшому братові письменника – для щастя бракує лише наполегливого усвідомлення того, що ми щасливі. Далі – читай і старайся виконувати десять заповідей: і ніяких більше законів тобі не треба. Чим більше законів, тим менше їх дотримуються!
– Ви є прихильником реклами та піару в літературі? Чи таким чином підкріплена література не становить уже справжньої духовної цінності?
– Духовне і на базарі духовне, а базарне ів церкві суєтно-меркантильне. Сонцю хмарка не страшна. Тут головне у крайнощі не вдаритись. Як і у шлюбних ігрищах, у самореалізації, самовираженні кожна жива істота свідомо, підсвідомо чи надсвідомо хоче, щоби її помітили унайкращому вигляді (як перед стволом чи об’єктивом) і взяли на/у руки, приютили, полюбили, обігріли... Апостоли, скажімо, і християнство пропагувалина Землі дуже активно, за що, як ми знаємо, часто жорстко-жорстоко розплачувалися. Справжній літератор – він же дитина: наївна, хвальковита, ласкава, вредна, ревнива, жорстока і світло-мила одночасно. Тому все, що можна дітям, – можна і письменникам: «будьте як діти»...
– Побувавши у багатьох країнах, Ви досі живете на Україні. Чим вартопишатися нині нашим співвітчизникам?
– В Україні живу принципово. Адже батьківщину, як відомо, як у анекдоті повідається, не вибирають. Хоча дітям своїм не забороняю самим вирішувати свою долю. Вони вже трохи вчилися у США. Старша об’їздила за студентською візою всю Європу, ось недавно із Франції, Іспанії, Німеччини повернулася... Пишатися людина завжди знайде чим, якщо хоче: як п’яниця причину напитися. Я розділяю поняття батьківщини і поняття держави, оформивши це колись вербально у своєму вірші: «Мені хотілося пожить в моїй державі. Але ж держава батьківщини не додасть». Батьківщина – місце, де закопана пуповина наша – нічим не гірша за всі інші батьківщини нашої рідної і хворої планети, а от держава... у світі не дуже погордишся... Це відчутно зразу ж після перетину кордону у будь-якому напрямку. Хоча особистості у нас достойні світової слави є. Ми їх знаємо. Тому «Боже, дай мені душевний спокій, щоб прийняти те, що я змінити не можу, дай мені сили, щоб змінити те, що я можу, і мудрість відрізнити одне від іншого». Хочу прославити неньку-Україну як письменник. Це я можу...
– Кілька слів про…
– А). чоловічу й жіночу літературу – Ваша точка зору;
– Відповім провокативно. По-чоловічому. Із зажмуреним правим... ні, лівим, оком... Жодної засновниці світової релігії серед жінок наразі нема. А творчість справжня – ця претензія на заснування релігії. Тому всі Жінки-письменниці для мене насамперед Музи, які всі коні – Пегаси...
– Б). місце творчої людини між родиною та творчістю;
– Кожен вирішує для себе сам. Причому не раз і назавжди. А мінімум кожен день заново. Нема рецептів. Це ж не кулінарія іне аптека. У тому то й цимус і оригінальність митця, образ, легенда, міф про якого складається із його біографії, фотографії і творів. Про своє сімейне життя із його драмами, трагікомедіями і просто комедіями можу цікаву книжку написати...
– В). місце письменника в соціумі – він заробляє на хліб чи очікує підтримки/меценатства. Хто мав би утримувати поета/письменника?
– Тут також нема однозначної відповіді. Комусь, як тому ж лорду Байрону чи графу Льву Толстому, пощастило народитися багатими– і питання матеріальні знято... Комусь жити в Радянському Союзі – і або сидіти в тюрмі, або ж отримувати добрячі гонорари і більше ніде не працювати. У наш час для своєї незалежності я вибрав науку, навіть докторську дисертацію із журналістики захистив. Наукова та викладацька робота дає мені нежирний, але чесний шматок насущного, і час для творчості... За що я вдячний долі.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/interview/2011/10/11/074213.html
|
