У черкаському видавництві «ІнтролгаТОР» побачила світ перша книга поета з містечка Городища на Черкащині Олексія Тичка. Пропонуємо переднє слово до книжки Софії Кримовської.
Світ навколо давно не нагадує той, в якому творили поети-романтики. Сучасні жінки наврядчи будуть переписувати вірші в альбоми, прикрашати поля квітами та запрошувати лірика до свого будуару. І зовсім не тому, що жінка стала менш романтичною. Просто її романтика тепер затиснута у рамки роботи, сім´ї, дітей, грошей, а будуаром рідко служить навіть вітальня, бо посиденьки у колі подруг - справа кухонна.
Але жінка все одно знайде час на лірику, десь в обідню пору в офісі або ввечері на «Однокласниках» чи якомусь блозі. Разом з доброю давньою подругою, яка останні два десятиріччя живе за океаном чи у Середзимномор´ї. Прикрасить анімованими квітами, смайлам та відправить подрузі вірш. Про любов та романтичні, зовсім юні, почуття до жінки. Якогось разу і мені «на стінку повісили» (для тих, хто навіть не новачок в Інтернеті, зазначу, що то повідомлення, яке можуть бачити усі користувачі певної соціальної мережі) такого вірша. Наївного, трохи кострубатого, але щирого і світлого. Яким було моє здивування, коли я дізналась, що то вірш Олексія Тичка, мого доброго друга та колеги по перу. От тільки вірш був одним з його перших, написаним у 2005 році, на початку якого Олексій і відкрив у собі дивний, як на дорослу людину, талант до віршування. То сьогодні він шукає небанальний образ та виструнчує слова у рядки, а перші його поетичні спроби дійсно вражали якоюсь майже юнацькою нешліфованістю... Хоча ну її, тут техніку! Хіба я для цього почала писати про останнього романтика Черкащини? Сивочолий чоловік, який дивиться на світ з висоти минулих півстоліття (чи майже - ну не знаю я, коли саме побачить світ ця книга!) та з висоти свого зросту (190см - то ого-го!) з душею легеня, якому ще життя, ніби підніжок малувато ставило, якому ще світ здається таким же великим, як у дитинстві. Ну от самі посудіть:
...Я порахую зорі,
Бо мрійник в душі, фантаст.
Небом пливу поволі,
Я скинув ваги баласт,
Бо відчуваю крила...
Жити без мрій ніяк!
Птаха я сива - сива,
А мріяти ще мастак!
Поезія Олесія, як і він сам, відкрита і ранима. Навіть мимоволі дивуєшся, що таке можливо у час, коли цинічність стає мало не чеснотою. Він шукає себе у кожному вірші, він переосмислює слова у собі і себе у кожнім слові:
...Розірвані фрази, затаскана рима.
Порожня бездумність. І віршів нема.
Дорога поезій для мене незрима.
Катрен недосяжний... Між нами стіна...
І в кожній його римі та строфі шукаєш її, жінку, натхненницю чи мучительку. Адже розумієш, що такі слова і такі емоції не приходять просто на папір.
...Не жона ти мені, не жона!
Я частинка від іншої пари...
...Розмитий контур - я і ти.
І кожний раз у нас прем´єра.
І ти не кажеш: «Відпусти».
І хтось обов´язково знайде музу поета, навіть стане автором найбезглуздніших чуток. І це все трапиться лише тому, що вірші Олексія зачеплять, примусять фантазувати та додумувати своє. А що? Нехай! На те й потрібна світу поезія, щоб сірі будні наповнювались чимось яскравим і неймовірним. А знаєте, яка ще неймовірність у цій книзі? Вона перша збірка автора. Але вона така ж, можливо, по-юнацьки зелена, як перші збірки поезій 20-річних. Втім, хіба я можу сказати стільки, скільки розкажуть вірші Олексія Тичка? Ні! Тому смачного!
На фото: Олексій Тичко
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/news/poetry/2011/09/29/102630.html
|
